Павло Будій з позивним “Тернопіль” на війні від початку повномасштабного вторгнення. Він служить мінометником у 57 окремій мотопіхотній бригаді. Виконував бойові завдання на Донеччині, Луганщині, Херсонщині. Приїхав у відпустку до Тернополя, щоб одружитися. Про це пише Суспільне.
Павло Будій з Тернопільщини — військовослужбовець Збройних сил України, його дружина Наталія працює медсестрою в одній з тернопільських клінік. Познайомилися незадовго до повномасштабного вторгнення. Згадують про це з гумором.
Пряма мова
“Десь я був в центрі, чи де, і побачив її. Тоді підійшов, кажу привіт, туди-сюди, так почали розмову, що я її брата знаю, те се”, — розповів Павло Суспільному.
“Ми познайомилися. Спочатку я, подумала: “Такий великий дядько”. Я його боялася, але він в мене дуже хороший, такий ведмедик, маленький ведмедик. Дуже позитивна, хороша людина. Я його дуже сильно кохаю”, — каже Наталія.
Невдовзі чоловік вирішив зробити коханій пропозицію.
“Це все так спонтанно сталося. Я запропонував Наталі руку і серце. Ми нікому нічого не говорили, просто купили обручки, пішли і розписалися. Наступного дня я поїхав на війну”.
Чоловік захищає Україну від початку повномасштабного вторгнення. За час війни втратив багатьох бойових побратимів, розповідає Павло. Каже, не раз і сам міг прощатися з життям.
“Ми пішли в Тошківці у розвідку. Тоді як потрапили в засідку, з 5-ти метрів на мене вийшов ворог, ззаду, з-за спини моєї, і каже: “Стоять!” (ред. — рос. “стояти”). Ну так як в мене вже був знятий автомат із запобіжника, я під час того, як обертався, його ліквідував. От тоді була реальна загроза життю. Чому він тоді не вистрелив, я просто не розумію. Може тому, що він мене хотів взяти у полон. Через те, що я з такого міста як Тернопіль, як на нас кажуть “бандерівець”, то вони нас просто могли розстріляти там і все.
Бойовий шлях
Під час однієї з атак на Херсонщині також мало не загинув, каже чоловік.
“Це було на Херсонщині, станція Березнегувате. По нас тоді прилетіла ракета. Я стояв на дворі біля машини, курив, і мене вибуховою хвилею під машину закинуло. І вже покійний мій побратим, коли забіг в гараж, кричав: “Тернопіль, Тернопіль, ти живий?”. Я вилажу з-під машини і кажу, живий. Він каже, давай до хати. Я забігаю в хату, дивлюся, всі хлопці в хаті. Я кажу, хлопці, давайте з хати. Так запам’яталося, там був такий погріб за хатою. Такий невеличкий, але глибокий. І всі туди, і під час того, як ми забігали вже в погріб, ще один приліт був, прилетіло прямо в хату тоді. З хати нічого не лишилося”.
“Коли він пішов воювати і щодня стільки хлопців гинуть, і щоддня я дзвоню по 150 разів. Деколи він і нервується, що я дзвоню. Але я переживаю, я телефоную до нього, щоб знати, що, як, чи живий, здоровий. І так продовжується більш як два з половиною роки”, розповідає Наталія Будій.
Нагороди
Вистояти і не впасти духом на війні допомагає підтримка рідних, каже Павло. Чоловік показав бойову відзнаку, яку отримав під час служби в ЗСУ.
“Це наша спільна медаль з моєю дружиною. Це мені дали за бойові заслуги, де ми виконували бойові завдання. А для неї — за її терпіння, що вона мене чекає весь час, переживає. Моя дружина мене дуже сильно підтримує”.
За словами Павла, за кілька днів повертається у стрій. Каже, не зважаючи на зусилля, яких докладають, аби стримати наступ російських військових, мають потребу в безпілотниках.
“Наша бригада і наші хлопці дуже сильні, дуже мужні. Вони тримають оборону, не дають ворогу просуватися далі. Відбиваємо атаки, відкидаєм ворога, завдяки нашим командирам. Зараз, бачите, більше війна така пішла артилерія, дрони зараз дуже потрібні нам, бо зараз все переважно на FPV, на ударних безпілотниках. На даний момент їх не вистачає, їх треба дуже багато. Чим більше боєприпасів, тим більше життів ми рятуємо наших хлопців — піхотинців, які знаходяться постійно на нулі, по яких прилітає все. Якби ми почали відступати чи ще щось, здаватися в полон, нас вже би просто не було. Ми тримаємося одне за одного зубами”.
На запитання, за що воює, Павло Будій відповів:
“Ми є вільна українська нація і тому ми хочемо, щоби наші діти теж жили в вільній українській державі, вільно навчалися, вільно виїжджали за кордон, щось бачили світ трохи”.
— Правда, Наталю? Скільки хочеш діточок? Щоб жили в вільній Україні.
— Двоє.
— Ще буде два козаки в нашій вільній Україні.
