Історія артилериста на псевдо Балтика. «Краще я піду на війну, ніж плекати внуків без батька». Матеріал Оксани Чмиленко.
Його історія — це історія вкоріненої несправедливості, де від батьків до онуків тягнеться шрам від одного й того ж леза. Від розкуркулення і таборів предків до особистого розчарування — усе пронизане болем зламаних надій. Він знає, що цей режим — не новий, а лиш продовження того ж самого гніту.
Йому — 56. Військовий досвід здобув у морській піхоті на балтійських берегах, хоч хотів служити тоді в Афганістані. Але найбільша його особиста життєва драма у прагненні отримати мистецьку освіту. Чотири рази вступав до вишів на омріяний напрямок. Чи вдалося здійснити задумане — читайте в матеріалі.
Історія артилериста на псевдо Балтика
Каже про себе з усмішкою: «Я із шістдесят дев’ятого, неврожайного року».
Колись мріяв стати художником. Хотів отримати мистецьку освіту. Але до вишу не поступив. Прямим текстом сказали: «У батьків не вистачає балів», тобто грошей.
Мама працювала в колгоспі, батько — у побуткомбінаті. Не були заможними. Родом — із села Доброводи, тоді ще Монастириського району.
Тож вступив до Підгаєцького ПТУ із сільськогосподарським напрямком, диплом тракториста здобув з відзнакою — лише одна четвірка, решта — п’ятірки. Далі пробував знову вступати до університету. Успішно склав іспити, але і вдруге не пройшов.
У 1987 році пішов у Тернопільську радіошколу. Вивчав спеціальність радіотелефоніста та радіотелеграфіста. Це була його перша військова підготовка: тактика, стратегія, робота з рацією. Пригадує одного з викладачів: полковник Владіміров, котрий викладав політику, політекономію.
З ним часто сперечався — виріс у родині затятих противників радянського режиму. Він же і вирішив подальшу долю Балтики.
— Я написав заяву в Афганістан, — згадує. — Хотів служити. А він її просто порвав. І відправив мене на «сєвєрний флот».
Так Балтика опинився на південному березі Фінської затоки. Там проходив строкову службу. Стажувався на кораблях, був командиром диверсійної групи. Здав норматив на Кандидата в майстри спорту з рукопашного бою. Але на тренуванні перед змаганнями зламав руку. Через це його відсторонили від диверсійної роботи, перевели в групу охоронників. Там став заступником командира взводу, старшиною першої статті. Пройшов повну підготовку й навчав молодих бійців.
— Служив на базі підводних човнів у Гаджієво. Морська піхота. Саме там і закінчив службу, — розповідає. — Я був упертий, мій взвод був кращим у частині.
Мабуть тому так склалося, що служив більше трьох років. У січні 1991 року повернувся додому.
Розбиті мрії — не поразка
Улітку того ж року знову спробував вступити до університету. Був записаний у спортивну команду по самбо. Тренер обіцяв: усіх зарахують. Але знову все вперлось у гроші.
— Хто не заплатив, той не поступив, — каже. — Потрібно було п’ять тисяч рублів. У батьків на книжці була така сума. Я подумав — нехай буде молодшим братам. Це було в липні, у серпні стався путч, а в листопаді гроші пропали.
Після цього Балтика працював на спиртзаводі — компресорником високого тиску. Робота у нічні зміни давала час на навчання і творчість. Пішов на підготовчі курси, познайомився з майбутніми одногрупниками. Філософія, психологія, соціологія давалися легко. Малював непогано. Але вступити знову не вдалося.
— Зв’язків із одногрупниками не втратив, — пригадує. — Вони зверталися — писав їм курсові, виконував завдання. Усе робив іноді на заводі, в нічні зміни.
Його роботи викладачі оцінювали на «п’ятірки з трьома плюсами». Досі зберігає чернетки. Попри все це вважає, що розбиті юнацькі мрії — це не поразка.
— Це загартовує, — каже. — Вчишся переступати через себе, маєш змогу стати й іти далі. Розумієш, що ти сильна людина.
Далі — знову — спиртзавод. У 1993-му одружився, у 96-му розлучився з першою дружиною. Тут воля дала слабинку: вживав алкоголь. Але тоді ж і багато писав:
— Маю два грубі зошити на 96 сторінок — вірші, твори, усяке…
Написав і п’єсу. Присвятив її друзям — тим, з якими пройшов найважчі моменти життя. Із ними тримає зв’язок досі, вже понад тридцять років.
У 2002 році звільнився із заводу. Пішов у приватну охоронну фірму.
— Там шукали людей із бойовими навичками, — пригадує той період. — Кандидата в майстри спорту ж не кожному дають. Працювали з колегою старшими зміни. Платили наче непогано, ми себе добре зарекомендували. Навіть крадіжку передбачили — і запобігли.
Так, за словами Балтики, життя змушувало іти не за покликанням, а щоб вижити, опановуючи не одну професію.
Війна почалася раніше
У розмові повертаємося до теми про родинні цінності. Виявляється, у його роду — довга пам’ять і велика родина: у батька було чотирнадцять братів і сестер. У матері — один брат і п’ятеро сестер. І війна з тим же ворогом для нього почалась раніше, ніж у 2014 чи 2022-му.
Він знає, проти кого стоїть. Бо це не новий ворог. Це той самий, що вже не раз ламав наші долі.
Його дід по маминій лінії був заможним — куркулем. Ще до 1900 року виїхав до Канади, де навіть був представником українських робітників у канадському парламенті. Виступав там, мав авторитет. Але через шість років — випадково впав із 25-метрового мосту на купу піску.
— Вижив, але враз посивів, — каже. — У 1920 році повернувся в Україну. Купив 60 гектарів землі й 10 гектарів лісу. Поділив землю на чотирьох братів. Почали газдувати.
Та недовго це тривало. У 1939-му прийшли більшовики, землю конфіскували, хату розграбували, здерли бляху зі стайні — накрили нею колгоспний тік. Діда з родиною відправили у вагонах у Кемерово. На щастя — ненадовго: одне літо перебули у землянці, потім повернулись в Україну.
Торкнулося родини і переселення 1946 року: батько потрапив під акцію «Вісла». З воєводства Криниця його переселили — на Тернопільщину.
Ще одна сторінка родинної пам’яті — про те, як дід сторожував скирти. Наскріб два з половиною кілограми пшениці. За це «дали» десять років. Відсидів шість і після смерті сталіна потрапив під амністію.
Батьків брат — ще підлітком — виніс бандерівцям пів буханця хліба на хутір. Зловили, дали десять років як малолітці. Тримали їх по різних таборах аж до 1953-го.
Діда у Воркуті, стрия — у Північному Казахстані.
По маминій лінії долі також різні: двоє вуйків були в Червоній армії, двоє інших — в УПА.
— Зустрічались за одним столом, — веде далі співрозмовник. — Ніколи не було сварок. Усі погоджувались: червона армія — це голота. Не вбрана, не озброєна. Туди йшли тільки з примусу.
Війна — суцільна рана
Біль, переданий через покоління, не згас. А коли настав час проявити супротив і рішучість, — Балтику не треба було вмовляти.
— Служу від початку повномасштабної, — переходимо до розмови про вже сучасну історію. — Записався до взводу охорони 44-ї бригади. Совість не дозволяла відсиджуватись.
Там, на фронті, знову пише. Уже не вірші та п’єси, а роздуми щодо теперішніх реалій.
— Там немає визначних історій, — наче заперечує на просьбу пригадати епізоди з фронту. — Є суцільна рана.
Далі зізнається, що шкодує, що не може повернути штик на корупціонерів. Однак знає, що стоїть за свою землю. Згадує молодих побратимів, вважає що має тримати над ними «парасолю»:
— Не хочу ховатися за їхніми спинами. Поки ми є — вони ще не крайні. Я відчуваю свою місію — іти перед ними. Вирішив, краще сам піду на війну, ніж плекати внуків без батька.
Що кажуть колеги по службі?
Безпосередній командир Балтики на псевдо Чечен характеризує його лише з позитивного боку як відповідального сержанта, на якого можна цілковито покластися. Служать разом майже від початку. На час відсутності командира Балтика на правах повної довіри приймає і гідно виконує його обов’язки, користується авторитетом серед побратимів.
— В обов’язки Балтики входить охорона і оборона відведених нам об’єктів, — говорить Чечен. — Завдання з організації виконує чітко, маючи відповідний досвід і вольовий характер, йому нескладно розподілити людей по бойових постах, його слухають і поважають.
Звісно, не все у службі в наш час можна висвітлювати — війна має свої обмеження. Та побратими відзначають його зібраність під час тривог і швидке реагування на зміну обстановки. У критичних ситуаціях діє спокійно і точно, координує дії особового складу відповідно до ситуації.
Читайте більше: Історія програміста Сергія, який став очима артилерійської бригади.
Історія програміста Сергія, який став очима артилерійської бригади
