«Головне – бути поруч». Історія гвардійського капелана про власну службу. Вони не тримають зброї в руках, але щодня стоять на передовій духовного фронту. Вони військові капелани. Їхня зброя – це слово, молитва і віра. Саме вони першими приходять на допомогу в найтемніші хвилини, коли біль, страх і втрата здаються нестерпними.
Гвардійський капелан отець Володимир відчув на собі, що таке війна ще у 2014 році, коли вперше вирушив до Волновахи, що на Донеччині. Тоді він не планував бути військовим священником, але в часи, коли українські священнослужителі добровільно їхали підтримати військових, він не зміг стояти осторонь.
«Ми їхали на 2-3 тижні до підрозділів, служили, молилися, говорили з воїнами. Це було щось зовсім нове – і духовно, і по-людськи. Після першої ротації я зрозумів: назад дороги нема. Це мій шлях», – розповідає капелан.
Наступного року він вже офіційно став військовим капеланом. З того часу отець Володимир служив у добровольчому батальйоні «Черкаси», а згодом – у штурмовому батальйоні «Айдар». Разом із воїнами він пройшов фронтові дороги.
Більше на відео Тернопіль 1.
Історія гвардійського капелана про власну службу
«Ми бачили біль, втому, розгубленість. Але саме тоді я зрозумів, що головне завдання капелана – бути поруч. Не з проповіддю, а з підтримкою. Військовий після бою потребує не лише відпочинку, а й відчуття, що його чують, що Бог поруч із ним», – каже він.
Для кожного військового він шукає свій підхід: комусь потрібна розмова, комусь – мовчання поруч, комусь – коротка молитва. Не можна скласти алгоритм спілкування з воїном. Кожен із них – окремий світ. І завдання капелана – знайти шлях до цього світу. Він пригадує, як у Волновасі під час молитви біля них впала міна – на відстані всього десяти метрів.
«Ми молилися далі, а коли закінчили, боєць каже: «Отче, біля нас міна впала». За кілька хвилин вона вибухнула. І тоді всі зрозуміли – молитва має силу», – згадує капелан.
У кожному підрозділі отець Володимир облаштовує маленький куточок молитви з іконами і свічками. Каже, що саме там військові часто знаходять тишу серед вибухів.
Сьогодні, коли День військового капелана тільки починає набувати свого значення, отець Володимир нагадує історію святого Мартина Милостивого – воїна, який, побачивши товариша без одежі, розірвав свій плащ навпіл і поділився ним.
«Саме з цього жесту почалася традиція милосердя серед воїнів. І тому Мартин – наш покровитель. Капелан має бути саме таким – тим, хто ділиться душевним теплом», – говорить він.
Попри роки служби, отець Володимир зізнається: його сім’я досі переживає кожне відрядження. Але вони прийняли його вибір. Головне, підсумовує капелан, – не забувати про Бога навіть серед війни.
Ми писали також: Історія військовослужбовиці захисниці Любові в ЗСУ.
