Як інтуїція рятує життя на війні. У 2014-му він воював на «Гіацинтах», у 2022-му повернувся добровільно; у цивільному працював в Австрії, та у складні часи вибрав Україну. Знайомтесь — командир гармати 44-ї артилерійської бригади на псевдо Котик. Пише 20 хвилин.
Війна — не про втечу
Котик родом із Гусятинщини. У мирному житті він утеплював фасади, кілька років працював за кордоном. В Австрії мав добру роботу, документи, зібрався їхати туди знову. Та напередодні від’їзду почалася війна.
— Повідомив шефові, що залишаюся, — пригадує він. — Той здивувався: як це? Каже, тікай, привозь родину, рятуйся.
Але для Котика слово «війна» — це не про втечу, а про обов’язок. Він вирішив залишитися і боронити свою землю.
Це вже була не перша його служба. Ще у 2014-му його мобілізували в першу хвилю — тоді Котик воював у складі 44-ї артилерійської бригади, працював на «Гіацинтах». А в 2022-му пішов знову — цього разу вже сам.
Не опускаємо рук
І знову 44-та артилерійська бригада.
Котик потрапив сюди в лютому — номером обслуги, швидко став командиром відділення, а рік тому його перевели на командира гармати, коли роздали нові гармати «Богдани».
— Хлопці хороші, — каже він. — Дружні. Мотивація є сама по собі, її не треба видумувати. Жартуємо, з півслова розуміємо один одного.
Живуть у посадці, як він каже, у теплі, в бліндажах. Режим — «24 на 7». Типовий день починається о четвертій ранку. Якщо тихо — водій прогріває машину і чекає наказів. Якщо небо «брудне», гармату, яку в побуті називають «дівчинка», ховають у «нору». Потім кава і далі робота.
— Якщо ціль — піхота, то зазвичай даємо десять пострілів, — розповідає Котик. — Для гармати іноді вистачає п’яти, а буває й більше. Відпрацювали — ховаємось.
Вогонь — це перемінна константа: іноді після другого-третього пострілу приходить відповідь. Якщо «близько», — відбій гарматі й знову в прикриття. Іноді противник «кидає на заборону», просто щоб налякати. Іноді їх ігнорують, а потім допрацьовують ціль до кінця.
— Коли «зажмурили» — це хороша робота, відправляємо на концерт «Кобзона», — сміється він, але додає: — А буває, не вцілили. Не опускаємо рук.
Їхня робота завжди має результат: якось хлопці за день знищили три «коробочки» — танки та БМП — і чимало живої сили.
Словом щоденна рутина: засіяли рубежі, відпрацювали завдання, повернулися в позиції.
Ворог змінився — і війна теж
За три роки повномасштабної хлопці спостерігають, як змінюється тактика ворога.
— Якщо брати артилерію, — каже Котик, — то снарядів дурно вже не висипають. Колись на десять наших давали тридцять їхніх. Зараз економлять. Більше працюють дронами.
Дроном можна не лише оглянути, а й підпалити, налякати, вбити. Багато чого вчаться, але й ми вчимося: збиваємо дрони мисливським дробом. А «Ланцет» чи «Молнію» вразити важче. Деякі в повітрі детонують, інші вибухають при падінні.
Окупанти чіпляють до дронів пляшки з напалмом (запалювальна зброя із загущеного бензину — прим. ред.) — сів, і полум’я одразу здіймається.
— Якось почули звук: щось сіло прямо на наш бліндаж; загорілося, але встигли загасити, — пригадує.
Чіпляють і осколочні гранати. Деякі їхні апарати ходять по оптоволоконному кабелю — маршрут жорстко прив’язаний, лишається «жилка». Та дронів вже так багато, що все довкола нею заплутано. Хлопці їх бачать по 10–12 на день. Є й неписані правила: можна збивати збоку або ззаду, але не збивати близько і перед ним — траєкторія падіння небезпечна, бо апарат продовжує летіти інерцією.
— Бувало, що контузило, — каже Котик. — Все приходить із досвідом — гірким і болючим.
Залишили уламок «на пам’ять»
Його шлях у повномасштабній починався з Малина у 2022-му. Потім — Київщина: Буча, Гостомель. Далі — Авдіївка, Донеччина, Луганська область. Згадує, як на донецькому напрямку робота була найінтенсивнішою.
— Там адреналін, — каже. — Сон — дві години, і то як пощастить.
Згадав в розмові своє поранення: русаки йшли в наступ, зверху кружляв дрон.
— Зачепив мене і двох номерів обслуги — засік під час роботи, — каже Котик.
— Спочатку нічого не відчув, адреналін. А за півгодини відчуття, ніби вдарився. Зняли «броник», відправили в лікарню в Запоріжжі, там відкапали, «підштопали»,
Десять днів у стаціонарі. Тягнуло назад до хлопців — лежиш і знаєш, що все добре, а все одно хочеш повернутися.
Історія командира гармати Котика
Були осколки у двох місцях: в нозі і біля лопатки. На лопатці залишили уламок «на пам’ять» — тринадцять на три міліметри. Каже, не турбує.
Інша історія. На позиції спали в невеликих ямках. Котик зробив собі місце під деревом і вранці мав їхати — ніхто не хотів, тож поїхав. Один із побратимів ліг на те місце. Касета потрапила прямим влучанням. Побратим загинув.
— Інтуїція не підводить, наче веде, — говорить він. — Буває, що і в роботі допомагають передчуття: якось подумав собі «не поїду о десятій, краще в четвертій», — і виявилося, що була б біда.
Пригадав, як їхали якось до Нікополя, трохи затрималися, і побачили, що спереду неподалік вибухнув FPV.
Була на одній позиції собачка, яка завжди відчувала прильоти: за десять хвилин до обстрілу починала метушитися.
— Як вона це чула? — дивується Котик. — Постійно, два місяці підряд. Або ховається, або лізе на руки.
«Добре-добре, треба сипати»
Говоримо про фронтовий побут. На позиціях у них своя кухня — без чергових і наказів, але з відчуттям дому. Готують самі, продукти їм підвозять.
— У кожного є коронна страва, — усміхається Котик. — Михайло зі Львівщини, наприклад, готує салат «Майонез». Хтось варить борщ, а хтось експериментує з тим, що є.
Поки спілкуємося, виразно чутно постріли. «То наші, — заспокоює співрозмовник. — Добре-добре, треба сипати».
З рідними спілкується раз на добу. Коротко: «Все добре. Що нового?». І завжди чує одне запитання: «Там ще не кінець?»
— Всі чекають, що от-от вирішиться, — говорить він. — А я кажу: не бачу кінця найближчим часом.
Попри втому, ніхто із хлопців не падає духом. Не стогне, не шукає причин для звільнення.
— Не вмиваємо руки, будем, скільки треба, усі на позитиві, — каже Котик. — Я міг би звільнитися, є підстави, але сказав: мій вибір — бути тут, і мою думку не змінити.
За службу нагороджений «Золотим хрестом» і кількома заохочувальними відзнаками.
— Не за залізячками прийшов, — завершує, коротко. — Присягу ж давав.
Оксана Чмиленко
Ми писали також: Історія захисника з позивним Вітер із Тернопільщини.
