Степан Хміль — помічник військового капелана 105 бригади. На фронт пішов з початку повномасштабного вторгнення. Зараз чоловік лікується, бо отримав поранення на харківському напрямку. Степан Хміль розповів Суспільному про роль капелана на фронті.
Пряма мова Степана
“Що найбільше подобається, коли повертаюсь у Тернопіль, то це прихід до храму. Я зустрічаюсь там із знайомими, із священниками, які мене навчали. Наповнююсь духовним сенсом, так, як воно має відбуватись. Потім заряджений, мов батарейка, повертаюсь назад”.
Торік Степана висвятили в сан священника. Він служить у Свято-Троїцькому духовному центрі.
“Найбільше, мабуть, вразили люди на сході, те, як вони реагують на війну і на богослужіння під час війни. Тут служби сприймаються як належне: сьогодні була, завтра буде, розклад висить. У зоні бойових дій кожне богослужіння сприймають, як останнє. Момент пережиття — не знаю, що буде далі. Ми все якось плануємо, але плани можуть змінитися дуже швидко. Коли там люди приходять і моляться, то це відчуття зовсім інше. Ми щось творимо на межі життя і смерті, а ще, як молимось, — то просто неймовірно”.
Пласт у житті священника
Чоловік каже, раніше мав досвід капеланства у Пласті.
“Часто здається, ніби простий випадок, нічого особливого з людиною не стається. Але згодом вона відкривається і розказує, як переживає той чи інший момент. Там всередині війна не менша, ніж ззовні. Коли маю можливість легенько, крапля за краплею, покращити внутрішній стан людини, то це для мене і є капеланство”.
Дружина Наталія
Пласт Степан відвідував понад 10 років. Чоловік каже, сюди його привела дружина Наталія Хміль. Жінка пластує з юнацтва.
“Коли чоловік приїжджає з фронту, то завжди знаходить нагоду прийти до нас в домівку, допомогти чимось, позайматись з дітьми, часом поволонтерити, особливо зараз, перед Паскою”.
“Остання ракета пробила покриття, хлопець біля мене сидів. Воно все відбувалось, як у фільмі, такий тоненький свист, потім усе коричневе. Думаю, все, остання зупинка, десь тут Петро має бути. Чую, якась водичка по мені тече. В той момент я не думав, що це поранення, гадав, що якусь трубу зачепило. Бачу, рука мокра та червона. Поруч був медик Юра, який багатьом допоміг. Він мене перебинтував і ми почали швиденько рухатись і втікати”.
Після лікування Степан планує стати військовим капеланом і повернутись на передову.
