Володимир Собчук із позивним “Кремінь” пішов на фронт у 18-ть. Спочатку воював під командуванням Героя України “Да Вінчі”, а зараз сам командує артилерійським взводом 67-ої окремої механізованої бригади.
Володимир каже, усі чоловіки в його роду були воїнами, тому він вирішив продовжити їхню справу та здобути незалежність України. Вперше з початку повномасштабної війни Володимир Собчук приїхав у відпустку на Тернопільщину. Його історію розповідаємо під час спецпроєкту Суспільного “Вибір вільних” до десятої річниці російсько-української війни.
Про вибір піти на війну та перших командирів
“Приклад з “Да Вінчі” брали всі”
“Мені 22 роки. Я з Кременеччини і позивний мій “Кремінь”. Пішов на фронт, бо розумів, що іншого вибору в мене немає і я мушу виборювати нашу незалежність. Вирішив піти воювати ще в років 17-ть. У 18-ть вже почалися перші бойові виїзди. На той час потрібно було отримати хоча б якийсь бойовий досвід для підготовки до великої війни. Чому так вирішив? Не знаю, в свій час так вирішив батько, він у 2014-му році пішов воювати, пізніше вже я став на його місце”.
Свій бойовий шлях “Кремінь” розпочинав із батальйону Героя України Дмитра Коцюбайла. Каже, “Да Вінчі” був прикладом справжнього воїна.
“Приклад з нього брали всі, він був досвідченим воїном, досвідченим командиром. Людиною, яка з 18-ти років, грубо кажучи, не вилазила з війни і була великим воїном. Я мабуть теж був із тих людей, які думали, що він безсмертний. Мабуть найважче приймати смерть таких ідейних, правильних бійців, воїнів. У ці смерті повірити найважче, тому що ці люди завжди перші ведуть у бій. “Да Вінчі”, комбат Тарас Бобанич із позивним “Хаммер” — в ці смерті справді неможливо повірити”.
Про повномасштабну війну та напрямки, на яких воював
“Снаряди не встигали приїжджати з тою інтенсивністю, з якою вибували”
Нині Володимир командує артилерійським взводом 67-ої окремої механізованої бригади. За час повномасштабної війни воював на Київщині, Харківщині, Луганщині та Донеччині, зокрема під Бахмутом.
“Фактично на усіх східних і північних напрямках ми воювали. Часто точилися бої та штурми, які тривали по дві доби. Снаряди не встигали приїжджати з тою інтенсивністю, з якою вони вибували. Фізично складно було працювати в такому режимі, але мотиваційно — ні. Є робота, є завдання і їх потрібно виконувати”.
Зараз разом із побратимами тримає оборону в Серебрянському лісі. Там ситуація доволі напружена.
“Ситуація стабільно напружена — штурми, спроби противника прориватися. Ця ділянка фронту для артилерії не є складною, робота артилерії там можлива і виконується доволі ефективно. Особливості війни в лісі — це часте застосування противником авіації, удари КАБами, певна ефективна контрбатарейна боротьба і доволі ефективна боротьба дронами”.
Про сім’ю, в якій усі чоловіки були військовими
“Важко на душі, що не всі хочуть захищати Україну”
У родині “Кременя” усі були військовими. Батько пішов на війну, коли хлопцеві було 13-ть. Також був артилеристом, а після поранення проходить реабілітацію за кордоном. У ракетно-зенітних військах служив і дідусь Володимира — Іван Собчук.
“Я з повагою сприйняв рішення онука, але ми про це рішення дізналися дуже пізно. Кожен раз чекаємо його повернення з фронту. Володя мав поранення, але нам про нього нічого не сказав, ми не знали до останнього, а коли приїхав — тоді вже дізналися”.
Іван Собчук розповідає, гордиться своїм сином, який воював, і своїм онуком, який боронить Україну зараз.
“Дуже якось важко на душі, що не всі те сприймають, що не всі хочуть захищати Україну. Що кожен думає, що це його мине, що воно якось його обійде. Тим, хто ухиляється, хочу сказати одну істину. Ви ж бачите, що робиться, куди зайде росіянин — там порятунку нема нікому. Якщо ви не хочете захищати свою Батьківщину, ви підете грабувати, вбивати помимо своєї волі інші держави, якщо боронь Боже, Росія захопить Україну, всі будуть воювати і ніхто нікого не буде питати: “Чи ти хочеш чи не хочеш?”. Так, як це вже відбувається на окупованих територіях, де хлопців 17-18-ти років росіяни забирають, щоб вони воювали проти своїх українців. Так що робіть вибір і прийміть правильне рішення”.
З війни Володимир приїхав, аби здати сесію. Отримує освіту вчителя фізичної культури.
“Це моя перша відпустка від початку повномасштабної війни. До цього було лише звільнення, реабілітація”.
Про те, якою бачить перемогу
“Найбільшою мотивацією у війні є бажання помсти”
На запитання, чи не відчуває страху під час бою, “Кремінь” відповідає так:
“В принципі, коли ти сидиш вдома чи десь подалі від фронту, то відчуття страху немає до того моменту, поки не приходить серйозна загроза життю. От коли цей момент настає, бояться всі, хто б що не говорив, але бояться всі. Хто боїться — той довше живе”.
Через декілька днів “Кремінь” знову повернеться на бойові позиції.
“Мотивація проста — працюю заради нашої спільної перемоги. Зараз, на жаль, настав такий час у війні, коли найбільшою мотивацією у війні є бажання помсти. А мстити є за що. Це безліч знищених міст, безліч загиблих дітей і тисячі загиблих побратимів”.
“Якою я бачу нашу перемогу? Хоча би вийти на кордони 1991 року. Закріпити мир, хоча він, скоріш за все, буде тільки тимчасовим. Якоїсь яскравої, явної перемоги, яку можна буде святкувати, її точно не буде”.
