Змалку захоплювався постаттю Степана Бандери, а історії про останні бої УПА на Тернопільщині стали для нього символом нескореності та боротьби за незалежність. Знайомтеся, зв’язківець 44 окремої артилерійської бригади імені гетьмана Данила Апостола на псевдо Рудий.
25-річний хлопець
Рудий — 25-річний хлопець із невеликого селища на Тернопільщині виріс у сім’ї, де з дитинства йому прищеплювали любов до рідного краю та розповідали історії визвольних змагань. Батько, якому сьогодні 82 знає їх чимало.
Тепер історії батькові розповідає син, намагаючись згадувати лише позитивне: у батьковому віці переживання — не на користь.
До армії Рудий потрапив у 19-му. Спочатку це була строкова служба, а за рік підписав контракт у складі артилерійської бригади.
Пряма мова
— Я не сумнівався в своєму виборі, — пригадує. — Хотів служити, захищати свою країну.
На той час так звана антитерористична операція на Сході України тільки набирала обертів, і Рудий був відряджений у зону проведення операції Об’єднаних сил. Там він та його побратими виконували різноманітні бойові завдання, серед яких основне — забезпечення зв’язку.
— Ми працювали з доволі старим обладнанням, але робили все можливе, щоб підрозділи могли безперебійно контактувати з командуванням, — згадує Рудий про перші роки своєї служби.
З часом вимоги до техніки зростали, і після ротації в зону постійної дислокації, їхній підрозділ отримував нове обладнання, проводив навчання на полігонах, вивчав сучасні технології в галузі зв’язку.
— Ми розуміли, що війна не закінчиться швидко, — зазначає він. — Потрібно було вчитися, вдосконалюватися
У 2022 році, перед початком повномасштабної агресії росії, їхній підрозділ відправили на Північ України.
— Тоді це були лише навчання, але ми вже готувалися до можливого наступу, — каже Рудий. — Тоді ще бойових дій не було, але ми розуміли, що це питання часу.
З початком війни нас перевели ближче до кордону. А вже у березні 2022 року підрозділ Рудого брав участь у боях під Києвом.
Перший день, коли він на собі відчув усю небезпеку війни, був 10 березня — його день народження.
— Дві авіабомби впали поруч із нашими позиціями, — пригадує. — Вперше ми потрапили під авіаудар, ворог знав, де ми перебуваємо. Це був шок, але з часом страх почав відходити. Але з часом усе вирівнюється. Страх стирається. Зараз це сприймається як рутина — до всього звикаємо.
Рудий зізнається, що найважчим періодом був саме початок війни.
— Не всі були готові до таких масштабів, — озираючись, зітхає Рудий. — Це непозиційна війна, маневренна, з постійними втратами й стресом. Це найважчий період, який нам довелося пережити.
Попри все, головним завданням залишалося забезпечення зв’язку між підрозділами.
— На початку були проблеми, — веде розмову далі співрозмовник. — Ми використовували не надто сучасні засоби, але згодом перейшли на більш якісну мережу, використання закритого зв’язку, і це дало нам значну перевагу. Їхні радіоелектронні засоби боротьби не працювали.
З часом на фронт поступили «Старлінки».
— Це було справжнє полегшення, — ділиться зв’язківець. — Якість зв’язку покращилася, мережа стала стабільною, без перебоїв. Це дуже важливо для нашої роботи.
Однак на фронті небезпека завжди поруч. Постійно — під авіа- та артилерійськими обстрілами.
— Ворог з усіх сил намагається пошкодити наш зв’язок, але ми працюємо так, щоб побратими могли завжди орієнтуватися і знати, хто поруч, — каже Рудий.
Найважчим моментом для нього стало втратити знайомих і побратимів.
— Дізнатися про загибель людей, з якими ти служив раніше, навчався разом — це був неймовірний біль, — говорить він із сумом. — Страх і горе неможливо передати словами.
Після боїв під Києвом їхній підрозділ відправили на Північ, а згодом — на Схід України, де вони продовжували забезпечувати зв’язок.
У війні трапляються безліч зворушливих моментів, які залишаються в пам’яті на все життя. У важкі часи підтримка стає особливо важливою. Виражається вона часом веселими затіями. Приміром, хлопці із Заходу України ніколи не ігнорують традиції обливань у другий день Великодніх свят. І навіть, якщо хлопці зморені після чергувань, такі забавки наче додають сил, участь в них з радістю беруть усі.
— Наші засоби зв’язку закритого типу, є своя специфіка, засоби секретні, тому не розкриваємо, — веде далі Рудий, переходячи до інших веселих спогадів. — Якось взимку маскування машин засніжило, і сніг в мороз ще довго тримався на сітках, хоч на землі вже розтанув. Ми струшували його палицями, сніг падав на обличчя, за комір. Це теж викликало емоції і піднімало настрій.
В такому ж настрої хлопці з підрозділу Рудого гасили полум’я: після авіаудару неподалік почалася пожежа у лісі.
— Вогонь наближався до позицій, — потрібно було діяти швидко, — розповідає артилерист. — Гасили всім, що встигли вхопити: навіть капцями. Нам все вдалося. Тепер весело згадати, сміємося коли преповідаємо деталі.
У підрозділі завжди панує дружня атмосфера — це, за словами нашого співрозмовника, допомагає триматися.
До війни Рудий, як і більшість молодих хлопців, свого часу шукав можливості за кордоном. Робота знайшла його в Польщі. Підсумовуючи те, що наразі встиг побачити, каже, що справжню красу він відкрив, перебуваючи в лавах Збройних Сил України.
Кожна нова місцевість, де йому доводилося бувати, захоплювала своїми краєвидами. Особливо вразили його мальовничі озера та ліси Волині, які він побачив уперше. Рудий часто надсилав фотографії рідним, щоб показати, наскільки прекрасна українська земля, яку вони захищають. Іноді посилає батькові світлини, жартуючи, що відпочиває на Мальдівах.
— Тепер я мрію після війни побудувати будинок на Півночі, де багато озер, посадити дерево й створити власний бізнес, — ділиться планами Рудий, — але все це — тільки після Перемоги.
