На черговій зустрічі з депутатами держдури, путін, говорячи про війну в Україні, заявив, що, виявляється, вони «нічого серйозного ще й не починали»… Після втрати на українських полях більш ніж 37 тисяч російських бойовиків, така заява від президента країни виглядає верхом блюзнірства та цинізму. Що «не починали»? Безславно помирати тисячами у день?!!
Путін не рахується з втратами. Зрозуміло, що його зовсім не цікавить кількість загублених життів українців. Для нього – це щось, що не заслуговує його уваги. У навіжених терористів завжди так. Навіть, чим більше – тим краще! Але понад 37 тисяч то ж, так би мовити, свої, росіяни, заради безпеки яких, як стверджує кремлівська влада, і була затіяна так звана «спецоперація»?!
При цьому, політична удача відверто відвертається від керманича Кремля, більшість адекватних персон з його оточення усвідомлюють глибину прірви, у яку путін штовхає росію. Проте, вони здебільшого мовчать чи «голосують ногами». Інші ж просто роблять спроби повернутися до провідних ролей у політиці (Медведев, Кірієнко), використовуючи кризу у власних цілях. Однак, з кожним провальним місяцем війни невдоволення зростає… І зростає не тільки у владних коридорах, а й у середині того «глибинного народу», настрої якого раніше нібито так гарно відчував путін.
Україна та українці готові до бою. Навіть готові до втрат, розуміючи, що зупинити криваве нашестя силою однієї думки неможливо. Ворога потрібно знищити, не залишивши від нього каменю на каміні. І так буде. Обов’язково!
Та чи готові до необхідної в умовах поширення всесвітнього зла самопожертви інші? Адже, в першу чергу, слова путіна адресувалися саме їм – європейцям та американцям!
Україну вже залякувати пізно. За вісім років ми практично звикли до постійних погроз та відвертих злочинних проявів «сусіда». Навіть кривава війна не стала для нас такою вже несподіванкою. Ми її не хотіли, але були до неї готові. Не тільки Збройні Сили, а, в першу чергу, вся українська Нація довела цю готовність, зупинивши ворога на самому початку агресії та не дозволивши злочинцям з росії запанувати на її теренах.
Світ завмер у хиткому балансі між двома силами – українською та світового Зла. Україна змогла вибудувати мур, що зупинив гниль та багно кремлівських намірів. Сили практично рівні. Ми не можемо поки що вигнати ворога, тотально зачистивши від його смороду українську землю, але й він не має сил зламати наш мур волі до перемоги та справедливості.
Обидві сторони накопичують сили для «останнього та рішучого». Інші країни, спокій яких, поки що, оберігає Україна, повинні розуміти, що від того, на яку сторону врешті-решт впаде цей мур, залежить майбутнє світової демократії та мирного розвитку мешканців нашої планети. Погрози «почати по-справжньому» від кремлівського злочинця – це не пусті слова. Це реальна загроза, яка потребує спільних зусиль для її повної ліквідації.
Якщо «українська гребля», не дай Боже, не вистоїть, кремлівську заразу вже не зупинить ні Європа ні Атлантичний океан! Путінська гниль обійде всю земну кулю і заповнить її на довгі століття, наповнені тотальним жахом та смертями сотень мільйонів ні у чому не винних людей, які не змогли чи не захотіли проявити рішучість у необхідний момент.
