Весілля Вікторії і Помпіліо Армандо Вінтуара відбулося у 2002 році. Познайомилася пара у Волограді. Туди шумчанка поїхала у гості до сестри. Помпіліо приїхав в Російську федерацію навчатися основ агробізнесу. Провів там 10 років – студентство, аспірантура, написання дисертації, пише Shumsk.Info.
Молода сім’я переїхала, після одруження, в Нампулу – друге місто Мозамбіку після столиці Мапуту. У цій африканській країні жінка здобула мозамбікський диплом про вищу освіту в сфері державного адміністрування, закінчила аспірантуру. Разом з чоловіком працюють викладачами в місцевому університеті – Уні Луріо. Навчання і роботу Вікторія поєднувала з материнством. У неї четверо дітей.
Життя, в одній з найбіднішій африканській країні, яка з 1505 році була колонією Португалії і здобула незалежність як соціалістична країна в 1975 році, непросте. Там, розповідає мозамбікська шумчанка, є дуже багаті люди, і є зовсім злидарі, які суттєво переважають, особливо у селах.
«Дуже цікаві, багато в чому нелогічні для білих, моменти у вихованні дітей. Коли хлопчик чи дівчинка підростають до 8-10 років, то починається обряд, чи ритуал «рітушті інісіасале». Суть така – дівчаток забирають за місто, де вони живуть разом з старшими жінками, а ті їх всіляко навчають поводженню у дорослому житті, як будувати стосунки з чоловіками. Теж саме стосується і хлопчиків».
Тамтешнє суспільство патріархальне – з домінуванням чоловіків. Але світ змінюється, і місцеві жінки починають все більше вчитися.
«Африканські країни більш піддатливі поглядам західного світу щодо поширенню фемінізму. Вірейтуш – це права людини, всі про них знають, правда, за обов’язки – змовчують. До нас в університет приїздять американці, іспанці, португальці і пропагують погляди щодо зміни ролі призначення жінки. Аж до того, що наполягають – жінки можуть прекрасно обходитись без чоловіків. Вони їм, мовляв, можуть бути й непотрібними. Можливо, це і так. Але чи це є природним? Така інтелектуальна інтервенція руйнує, закладені ще у Біблії, погляди на чоловічу та жіночу природу, – розповідає Вікторія. – У Мозамбіку дуже багато розлучень, як і в Україні. Це погано, насамперед, для дітей. Доходить вже до того, що намагаються навіть уникати понять «чоловік», «жінка», замінюючи їх на таке невизначене слово як «інші». Це проти нашої культури».
На питання: «Що таке бідність по-мозамбікськи?» Вікторія відповідає: «Це коли місячний дохід на людину рівняється 50 американським доларам. А платня прибиральникам та охоронцям дуже часто не дотягує і до 20 доларів. На такі гроші важко прожити, бо ціни дуже високі. Щоб почуватися більш-менш нормально, треба отримувати хоча б 500 доларів (1 долар – 64 метікалів (місцева валюта))».
Дуже поширена тут злочинність. Якось вночі Віка прокинулася від шуму в помешканні – вийшовши в іншу кімнату, побачила злодія, який, відігнувши захист на вікнах монтуванням, забрався всередину, щоб пограбувати їх. Він вже готувався винести комп’ютера, телевізора. Жінка почала кричати, молитися. Він мовчки подивився на таке, а потім просто вийшов з вітальні через…вікно.
Довгий час родина Вінтуарів орендувала житло. У позаминулому році вони вселилися у новозбудований, уже власний, будинок – тоді ще незакінчений.
З водою в Мозамбіку також велика проблема. Тому Вікторія ходить до сусіда, який пробурив свердловину, і купує у нього воду.
Основні продукти харчування там – рис та кукурудзяне борошно. Готують з нього щось схоже на коржі – проварюють у воді, досипають ще борошна, замішують і роблять такі собі перепічки, повністю прісні, без олії, жирів. Їх можна споживати з м’ясом, зеленню, кокосовим молоком, порошком арахісу – все дуже смакує. Вона інколи готує страви української кухні – вареники з м’ясом, картоплею. Сім’ї вони дуже подобаються. Немає тут гречки, пшона, перловки, оселедців – а часом так цього хочеться.
Шумчанка бере участь у християнських місіях для збору благодійної допомоги гостро потребуючим. Її безпосередньою напарницею є бразилійка – місіонерка Марсія, яка вже близько 20 років займається гуманітарними питаннями в Африці.
У Мозамбіку є невеличка українська община, особливо значна в столиці Мапуту. Українська спільнота має свої свята – такі як День вишиванки. Коли Віка приїхала в африканську країну, то з першими, з ким вона познайомилася із співвітчизників, були наші лікарі – Юра, який працював хірургом, та Іра – невропатолог, котра згодом повернулася в Україну. А ось терапевт Ніна, після смерті чоловіка, залишилася на постійне проживання в Мозамбіку.
Вікторія діставалася в Україну трохи складним маршрутом – з Мозамбіку у столицю Кенії – Найробі, далі – авіапереліт в Дубаї, а вже звідти – в Київ. Після поширення Соvid-19 вартість цих перельотів зросла ледь не вдвічі.
