Залишив роботу в Європі та повернувся Батьківщину захищати. Читаємо матеріал Оксани Чмиленко, 20 хвилин.
Швидкісні траси Європи він свідомо замінив на польові фронтові дороги, мовляв: «Як не їхати, коли вдома війна?». На кордоні у перший день війни одна його машина їхала назустріч сорока кілометровій черзі.
Ми продовжуємо проєкт «Героям слава», наш співрозмовник — далекобійник у цивільному житті, а на час війни водій самохідної артилерійської установки «Богдана» на псевдо Рак.
Їздить добре, стріляє влучно
Родом наш 42-річний герой із Борщівщини. На момент повномасштабного вторгнення він працював у Польщі.
— Я саме перетинав кордон між Німеччиною і Польщею, коли почув, що почалася війна, — згадує день 24 лютого 2022 року. — Мені пропонували перевезти сім’ю до Польщі: дружині, мовляв, знайдуть роботу, діти підуть до школи, тільки залишайся. Але як я міг залишитися, коли вдома війна?
На фірмі, де працював Рак, було більше як пів сотні українців. Воювати поїхали тільки троє. Він повернувся в Україну, відразу пішов до військкомату, хоча строкової служби за плечима не мав.
— Уявляв, що дадуть автомат, покажуть, куди стріляти, щоб витіснити ворога, — пригадує власні очікування водій. — А насправді все виявилося зовсім інакше.
Він пройшов навчання, відточував навички, і лише через пів року потрапив на бойові завдання. Його підрозділ працює без ротацій, незмінно залишаючись на східному та південно-східному напрямках. Його основний обов’язок — бути водієм.
— Їжджу на всьому, що рухається, — жартуючи, веде далі співрозмовник. — Для далекобійника це не проблема.
Нині він працює на самохідній артилерійській установці «Богдана». Говорить про неї лаконічно:
— Їздить добре, стріляє влучно.
Установку освоїли не так давно. Рак зауважує, що для нього, як водія, особливих труднощів не було.
— Нічого принципово нового, хіба що вона вища, — каже. — Донецькі болота долає, прохідність хороша.
«Як не моє — полетить далі»
Коли Рак вирішив іти на війну, він був переконаний, що його вистачить лише на місяць-два. Ніякого військового досвіду, думав, він не зможе довго витримати цей тягар. Але час і війна змінили це уявлення.
— Ситуації бували різні, та Бог береже, — каже він спокійно. — Для мене це вже буденність: щось завести, когось привезти. Немає в цьому нічого екстремального. Просто сів і поїхав.
Найближче до ворога він під’їжджав на відстань у 800 метрів. Забрав людей, зробив, що треба. Розповідає в такому ж дусі — без зайвих слів чи героїзму. За звуком вже навчився розрізняти, звідки що летить. Жоден із цих звуків у нього не викликає емоцій.
— Мабуть, так не має бути, можливо, у мене знижений інстинкт самозбереження, а може, це просто те, що допомагає мені і тим, кого я рятую, — припускає і з легким усміхом додає:
— Якщо воно не моє, то полетить далі.
Рак вірить у Бога і долю, якщо є можливість, завжди заходить до церкви.
— Коли приїжджав до бабусі в село, то знав: у неділю йдемо до церкви, — продовжує. — Віра і надія в те, що Бог допоможе, відтоді завжди зі мною.
На питання про головний оберіг відповідає жартома:
— Це фотографія дружини.
На початку війни вона сварилася з ним, відмовляла йти воювати. Відчутно, що тепер він оберігає її від хвилювань, утримуючись упродовж інтерв’ю від історій про справжню небезпеку війни.
Як не зупинимо — будуть під Борщевом
На західному кордоні України, у перші дні вторгнення, потік людей здавався нескінченним. Рак згадує, як одна його машина прямувала в бік України, тоді як назустріч тягнулася сорока кілометрова черга тих, хто залишав країну. Та його рішення було непохитним.
— Усі звідси, а ти — туди, це важко пояснити, але я знав, що мушу: якщо ми їх не зупинимо, вони будуть під Борщевом, — без пафосу говорить про те, що вважав обов’язком. — Думаю, це в нас у крові. У древніх слов’ян були осілі племена — вони орали, сіяли, жили мирним життям. А були кочові, ті, хто воювали. Я, мабуть, з других, це глибоко в моїх генах.
У ті дні він бачив, як світ готувався до неминучого: на кордоні між Польщею і Німеччиною стояли війська НАТО. Вони вже тоді розуміли, що це буде серйозно, каже.
Вважає, що вирішальним був початок війни: ЗСУ зупинили наступ на Київ, поламали плани ворога, змусили Європу змінити думку про себе.
Залежимо від технологій
Рак неодноразово стикався з реальністю, де перевага в чисельності чи техніці часто не вирішує все. Він чітко усвідомлює, що на фронті важлива не тільки сила, але й тактика.
— У м’ясній силі переваги немає, — каже він. — Ворог швидко вчиться, адаптується. Змінює тактику. Вони розуміють, де ми сильні. І, на жаль, їм вдається, хоча й малими групами, постійно нас атакувати.
Рак зазначає, як новітні технології впливають на ситуацію на фронті: дрони-камікадзе, FPV — це все, за його словами, впливає на нашу обороноздатність. Ми все більше залежимо від технологій. Не варто недооцінювати ворога, хоча його атаки часом виглядають менш потужними.
— Якщо їх завдання — взяти Курахове, вони кидають значну кількість своїх сил, — ділиться власними спостереженнями. — А в інших точках приймають рішення оточити, потискають з усіх боків. Вони вчаться на нас, на жаль, не зупиняються.
«Ми — на їхній території»
Життя в бліндажі — це вже не просто буденність, а реалії, з якими змиритися важко. Спочатку, після комфортних умов, було складно. Зараз це вже частина їхнього світу, хоч і досі, каже, не звикли.
— Ми живемо з жабами, мишами, з вужами, — веде далі про фронтовий побут. — Уявіть собі: 1,5-метрові вужі падають зі стелі. Лежиш, а він на тебе спускається, це вже нікого не дивує: ми на їхній території.
На лінії розмежування, за словами військовослужбовця, села майже порожні. Три роки люди не живуть — лишень гул війни.
Зимовий душ — на вулиці, холодильник працює від генератора. Їжу готують залежно від того, де вони знаходяться: запаси на тиждень або ж по мірі необхідності.
— Готувати — моє хобі, — каже Рак, усміхаючись. — Якщо є натхнення — готую, немає — тоді хтось інший. Любимо запікати м’ясо, карася якось на ринку купили — це була наша маленька розкіш.
Всі ці умови не вбивають духу, бо рятує гумор.
— Без почуття гумору тут не можна, — додає він. — Це навіть не стільки спосіб вижити, скільки спосіб залишатися людьми в таких умовах, Хоча час і не загоїв біль від початку війни, мотивація не змінилася. Спочатку думали, що війна триватиме тижні, максимум місяці, а тепер воюють уже три роки. Всі навчилися жити не за графіком, а за умовами фронту.
Залишив роботу в Європі та повернувся воювати
Відданість, яка зігріває серце
На фронті Захисників вражає не лише сила ворога, а й різноманіття людських реакцій на війну. Вони зустрічають тих, хто щиро підтримує, але є й такі, чиї слова та вчинки боляче ранять. На окупованих і прифронтових територіях війна оголює складні почуття, змушуючи перевіряти людську довіру.
Проте саме ці непрості обставини зміцнюють переконання, що вони борються за майбутнє, де буде місце для правди, свободи та справжньої відданості. І навіть серед усіх труднощів знаходяться моменти, які дають тепло й підтримку, допомагаючи не втрачати сили духу.
Для Рака таким джерелом радості став песик на кличку Дюк. Він знайшов його на дорозі, ще зовсім маленьким.
— Він сам бігав по дорозі, — розповідає Рак. — Не зміг бути байдужим, забрав, відмив, відгодував і півроку він жив з нами.
Дюк став справжнім побратимом на позиціях, відразу визначив для себе місце в машині — на передньому сидінні.
— Ми його називали «старший машини», — згадує Рак з усмішкою. — Він завжди на тому ж місці.
При першій можливості, будучи у відпустці, відвіз Дюка додому. Тепер дружина розповідає, що, як тільки відкриває двері машини, Дюк і там сідає у крісло пасажира.
«Я люблю дорогу»
Незважаючи на складнощі війни, мотивація Рака залишається незламною. Він знає, що вдома його чекають найрідніші: дружина з дітьми. Наймолодшій донечці 15 років.
— У телефоні відчуваю підтримку, любов, кохання, — каже. — Це завжди дає сили.
Планувати на війні важко, але, говорячи про свої мрії, він одразу повертається до того, що любив до війни.
— Мрію знову сісти за кермо вантажівки, поїхати на трасу, я люблю дорогу, — зізнається Рак. — Це було моє життя до війни, і я ніколи не переставав любити цей ритм.
Він не вважає себе героєм, хоч інші можуть так думати. Для нього це просто виконання обов’язку.
— Воювати мають усі, — вважає Військовослужбовець, — і я не розумію, чому деякі люди відмовляються, кажучи: «Хто ж буде працювати, хто буде підтримувати економіку?» Відповідь проста: ті, хто вже три роки воюють.
Ми писали раніше: Історія командира роти, азовця з Тернополя.
