Восени минулого року троє хлопців знайшли біля згорілого танку, кинутого на залізничному переїзді в Лимані, патрон. Блискучий металевий предмет восьмирічки спочатку прийняли за іграшку. Аж раптом стався вибух. До боєприпасу, що здетонував, найближче за всіх стояв Владислав. Уламок патрона влучив йому у плече трохи вище лопатки. Друзі хлопця злякалися та розбіглися, а Влад закляк на пару хвилин. Хлопця не так налякали гучний вибух і біль, як те, що він не міг поворухнути правою рукою. На той момент на околицях міста вже пів року точилися бої.
Небезпечні іграшки
«Ми з друзями гуляли й побачили танк. Підійшли до нього. Побачили якийсь маленький патрон. Вирішили розпалити багаття, щоб вкинути його туди. І він розірвався», — розповідає Влад.
Його історія схожа на історії інших дітей, які стикнулися із загрозою мін та інших вибухонебезпечних залишків війни. Адже в більшості випадків жертви серед дітей стаються, коли малеча підбирає вибухонебезпечні предмети, такі як ручні гранати та запали, думаючи, що це іграшки.
«Був сильний вибух, і мене поранило осколком. Йшла кров, і я не відчував руку. Мене контузило. Я побіг до амбулаторії по допомогу», — Владислав і зараз помітно хвилюється, коли згадує події того дня. Хлопчик говорить, що тоді не розумів, наскільки небезпечним може бути патрон.
Травма виявилася не надто важкою: від неї залишився круглий шрам та маленький уламок у плечі. «В лікарні мені зробили операцію. Намагалися витягнути осколок, але нічого не вийшло, тож він залишився там», — хлопчик торкається шраму трохи вище правої лопатки. Зараз він вільно рухає рукою — болю немає. Але страх перед вибухонебезпечними предметами з ним досі.
«Тепер я знаю, що не треба чіпати такі предмети. Не можна підходити до них, а першим ділом треба сказати батькам і зателефонувати 101», — Влад повторює правила, які після поранення пояснили йому співробітники поліції.
Після більш ніж дев’яти років бойових дій на сході країни й року з моменту початку війни 24 лютого Україна нині є однією з найбільш постраждалих від мін країн світу. Приблизно 30% території країни потенційно забруднені вибухонебезпечними предметами або мінами. Міни та інші вибухонебезпечні залишки війни стали причиною загибелі і травмування багатьох дітей в Україні. Крім того, багато дітей залишилися з інвалідністю на все життя.
Міни на дитячому майданчику
Лиман — місто в Донецькій області, з усіх боків оточене лісами. Від початку війни в Україні цей населений пункт — один із найбільш «засмічених» вибухонебезпечними предметами. «Тут майже не залишилося вцілілих будівель», — пояснює мама Владислава Наталя, показуючи район Лимана, у якому мешкає родина.
Вже понад рік світ хлопчика складають пошкоджений будинок, розбита школа, зруйнований обстрілом дитячий майданчик, згоріла військова техніка та замінований ліс на околицях. З одного боку, Наталя картає себе за те, що того осіннього дня відпустила сина на вулицю пограти з друзями. З іншого — озираючись навкруги у рідному місті — вона не бачить жодного безпечного місця для своєї дитини.
«В нас уже рік немає світла та опалення. Ми змушені ходити в ліс по дрова. В лісі ми постійно натрапляємо на міни та розтяжки», — розповідає Наталя, дивлячись, як її син іде до вцілілих гойдалок на дитячому майданчику. Поруч яскраві каруселі понівечено обстрілами.
Влад підбирає із землі шматок біло-червоної стрічки та запитує в мами: «Що це означає? Це теж міни?». Наталка зітхає, бо, справді, після масованих обстрілів Лимана сапери перевіряли на наявність вибухонебезпечних предметів навіть дитячий майданчик, по якому влучили кілька снарядів.
Зараз жінка не відпускає сина нікуди самого: вранці вона відводить його у навчальний пункт, відкритий у місті замість зруйнованої школи, а після уроків забирає до себе на роботу в магазин, де працює продавчинею. В їхньому домі досі немає світла та води. Електрику після деокупації Лимана повернули ще не в усі райони міста. Тож вечорами вони із сином сидять удома при свічках.
«Я допомагаю мамі носити дрова для пічки — на ній ми готуємо їсти. Також допомагаю носити воду, яку ми набираємо з криниці», — хлопець зізнається, що за рік уже звик до таких умов життя. Але до обстрілів звикнути йому не вдається.
«У нас ще досі літають літаки. Тим, які не скидають бомби, я махаю рукою, а від тих, що скидають бомби, треба бігти ховатися у підвал», — говорить Владислав, сидячи на гойдалці. В цей час за його спиною десь здалеку лунають глухі вибухи.
Прокоментуйте