“Levée en masse”: проблеми мобілізації та дезертирства в армії, готовності до спротиву.
Мобілізація в Україні залишається одним із ключових елементів забезпечення національної безпеки та оборони в умовах триваючої російської агресії. Останні два роки характеризуються значними змінами в суспільних настроях та викликами пов’язаними з мобілізаційними процесами. У зв’язку з цим, поділюсь своїми думками щодо мобілізації та дезертирства з історичної точки зору проектуючи її на нинішній стан справ в Україні, як ці явища набували свого сучасного образу та чому важливо бути зараз в строю.
Мобілізація
Отже, мобілізація, як форма організації захисту виникла разом із появою перших спільнот. У первісних суспільствах мобілізація була спонтанною, кожен член племені ставав в разі небезпеки до боротьби. Така форма захисту базувалася на родових зв’язках і спільній відповідальності за безпеку громади. В античних Греції та Римі громадяни були зобов’язані брати участь у військових кампаніях, захищаючи свій поліс або Імперію. Зокрема, у Спарті існувала повністю мілітаризована модель суспільства, де кожен чоловік був воїном. У середньовіччі мобілізаційні системи набули більш організованішого вигляду. Феодали забезпечували воєнну підтримку королю, залучаючи своїх васалів і селян до боротьби.
Ідея загальної мобілізації набрала обертів у Новий час, особливо після Французької революції (1789-1799 рр.). Саме тоді народилася концепція “національного війська”, коли мобілізація почала охоплювати всі верстви населення.
Закон “Levee en Masse” 1793 року
Закон “Levee en Masse” 1793 року зобов’язав усіх чоловіків віком 18-25 років стати до війська для захисту Республіки. Він став історичним кроком у створенні масових армій Європи та символом загальної мобілізації. Франція тоді перебувала в стані війни з кількома європейськими монархіями і країна потребувала значних військових ресурсів для захисту революційних завоювань. Його основні положення включали загальний військовий обов’язок, рівність прав та масштабність мобілізації.
Законом було передбачено, що всі громадяни Франції повинні зробити внесок у захист Республіки, а молоді чоловіки зобов’язані були вступити до війська, решта ж населення мала виконувати підтримуючі функції: жінки шили одяг і готували запаси, старші чоловіки організовували військову логістику, а діти допомагали виготовляти бинти. Важливо зазначити, кожен громадянин, незалежно від соціального статусу, був зобов’язаний захищати свою країну, що підкреслювало революційний принцип “свободи, рівності та братерства”.
“Levee en Masse” докорінно змінив уявлення про військовий обов’язок – це стало не лише привілеєм аристократії, а й обов’язком кожного громадянина. Цей документ демонструє, як мобілізація всього населення може бути використана для виживання та успіху держави у надзвичайних ситуаціях. Його принципи рівності, залучення всіх громадян і використання людських ресурсів залишаються актуальними для країн, які стикаються з великими викликами, зокрема й для України.
Обидві світові війни (1914-1918, 1939-1945) стали прикладом тотальної мобілізації, коли залучалися не лише військові ресурси але й цивільне населення, поряд з цим виникла необхідність підтримувати моральний дух суспільства.
Під час радянського періоду система мобілізації була чітко централізованою і спиралася на обов’язковий військовий призов. Однак після здобуття незалежності Україна реформувала армію, поступово переходячи до професійного війська.
Революція Гідності (2014) та початок російської агресії стали переломними моментами, які повернули потребу в масштабній мобілізації. У 2014-2015 рр. хвилі мобілізації охопили сотні тисяч громадян, які формували нові військові частини та добровольчі батальйони та дали можливість сформувати оперативні резерви. Важливим етапом в еволюціонуванні мобілізаційної політики стало формування підрозділів територіальної оборони, які значно підсили спроможності Сил оборони України до спротиву російській навалі на початку 2022 року.
Дезертирство
З часів створення перших армій виникла проблема, коли солдати самовільно покидали поле бою чи місце служби. Ще у давнину військові та політичні лідери намагалися боротися з цим явищем, часто застосовуючи жорсткі покарання, включаючи смертну кару.
У Єгипті дезертирам відрізали язик, у Греції їх позбавляли права займати важливі посади, виставляли на площі в ганебному вигляді, а спартанців-дезертирів взагалі вважали безчесними, через що їм було складно створити сім’ю. У Римі втікачів карали конфіскацією майна, смертю або продажем у рабство.
У період найманих армій до дезертирства прирівнювали навіть перехід з одного підрозділу до іншого без дозволу, за що теж карали смертю. Наприклад, шведський король Густав-Адольф карав цілі частини, які втікали з поля бою без спротиву ворогу.
В період Французької революції масова мобілізація, про що я вже згадував вище, сприяли створенню великих армій з більш сталою організаційною формою управління, але також підвищила кількість дезертирів.
Наполеон Бонапарт запровадив суворі покарання за дезертирство, включно зі стратою, щоб утримати дисципліну. Серед основних причин дезертирства варто виокремити те, що військові кампанії ставали довшими, умови – важчими. А мотивація – слабшою, через відсутність ідеологічної єдності чи низькі перспективи на полі бою. Під час вторгнення на росію у 1812 році втрати від дезертирства були значними, особливо серед союзників. Натомість у російській армії дезертирство стало проблемою після окупації Франції, коли солдати залишали війська, щоб працювати в місцевих господарствах.
Напередодні Першої світової війни дезертирство у царській армії зростало: щороку тисячі солдатів залишали службу. Під час війни ситуація загострилася – цілі підрозділи покидали фронт, солдати розбігалися з поїздів, що прямували на фронт, а багато хто навіть здавався в полон.
Проблеми мобілізації та дезертирства в армії
За офіційними даними, до 1917 року в російській армії було близько 195 тисяч дезертирів, хоча деякі дослідники вважають, що їхня кількість могла сягати мільйонів.
У Радянському Союзі дезертирство набуло масового характеру. За час Другої світової війни органи НКВС затримали понад 700 тисяч дезертирів, а суди засудили майже мільйон осіб, з яких понад 150 тисяч розстріляли.
Як бачимо, проблема дезертирства завжди була актуальною у військових конфліктах, адже вона підривала боєздатність армій і викликала серйозні соціальні наслідки і не є виключним “надбанням” сучасної російсько-української війни. І ті, хто на цьому хайпує – мають це розуміти в першу чергу. Так, саме хайпують, бо змагатись у вправності язиками легше, ніж зробити свідомий вибір і піти служити до війська та підсилити наші ряди.
Які уроки з цього можна винести
Перше. Мобілізація в умовах широкомасштабного ворожого вторгнення є єдиним інструментом для досягнення поставленої мети – зупинити супротивника, не допустити зміни (повалення) державного устрою, відновити територіальні конституційні межі країни. Це беззаперечна константа.
Друге. Будь-які зумисні маніпуляції навколо мобілізації з боку різних акторів цього процесу – є деструктивним та таким, що не сприяють нарощенню спроможностей держави до спротиву в цілому.
Третє. Варто чітко зафіксувати важливу тезу, що чим тривалішим в часі буде війна тим більше викликів та завдань доведеться розв’язувати. А процес нарощення мобілізації людського ресурсу стане не відворотним (подобається це комусь чи ні). Цей факт необхідно прийняти, як сувору дійсність адже така логіка війни і її не можливо підмінити будь-якими іншими складовими.
Тільки нога “піхотинця” стримує території: не ракети, дрони і т.п. (це лише додаткові інструменти, які полегшують роботу піхотинця і дають йому можливість закріпитись на визначених рубежах).
Четверте. Війна, як саме явище, суттєво еволюціонувала з усіма їй притаманними негативними наслідками: смерті, каліцтво, полон, дезертирство. А також тимчасова (часткова) втрата територій та її окупація, зниження військово-економічного, політичного та соціального капіталу держави, потужний інформаційний вплив з боку противника.
Що робити?
По-перше. Завдання для всього українського суспільства – максимальна мобілізація внутрішніх резервів: ментальних, фізичних та духовних. Звісно ж, не гаяти час і долучатись до лав Сил оборони України.
По-друге. Постійно готуватись, вчитись аби не ставати в чергу за премією Дарвіна. Самостійна підготовка до спротиву за сприяння безлічі громадських об’єднань (ветеранських мілітарних ініціатив), які є зараз в Україні надаватиме впевненості в першу чергу самому собі, що ти зможеш, вистоїш, переможеш.
По-третє. Нарешті усвідомити, що війна йде “не на тій вулиці”, а тут. Відкинути суцільне зрадництво, яке льється з корисливих “прасок”. Працюємо всі тут і зараз. Кожен на своєму рівні та можливостях.
Група комунікацій Тернопільського ОТЦК та СП
Ми писали раніше: Повернутися з СЗЧ можна через Армію+.
Прокоментуйте