«Спостерігати за ворогом із дрона – це одне, а зустріти віч-на-віч, коли бачиш його зіниці, – зовсім інше…». Уродженцю Тернопільщини, Володимиру (позивний Мажор), молодшому сержанту підрозділу БПЛА 128 окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади , – 28 років, із яких три він воює. Про це пише Група комунікацій Тернопільського ОТЦК та СП.
Коли росіяни почали повномасштабну війну з Україною, хлопець був у Польщі, працював на пилорамі. На початку березня 2022-го він єдиний із робітників-українців повернувся в Україну й пішов у військкомат. Його не мобілізували через надто молодий вік (тоді в ЗСУ брали з 27 років) і відсутність строкової служби. Володимир звернувся в один із добробатів і теж отримав відмову. Після цього хлопець пів року регулярно ходив у військкомат і нагадував про себе. Але зміг долучитися до ЗСУ тільки у вересні 2022-го після того, як підписав контракт із десантно-штурмовою бригадою.
– Я пройшов навчання, а далі зі своїм підрозділом потрапив на Луганщину, – розповідає Мажор. – Ми дуже часто стояли на передових позиціях буквально за 100 метрів від росіян, чули й бачили їх. В одній локації росіяни щоранку й щовечора включали для нас музику – Кобзона й Цоя, а далі кричали: «Украінскій солдат, сдавайся, будєш жіть!» Проти нас стояли професійні «вагнери» й десантура, і мушу визнати, що діяли вони професійно. Одного разу над нашою точкою пролітав їхній дрон, який ми посадили антидроновою рушницею. Через пів години прилетіли зразу три дрони й зависли на такій висоті, що ми не могли їх дістати. Один дрон був від артилерії, інший від танкістів, а третій від піхоти. І росіяни дуже грамотно почали по нас працювати – арта накрила з одного боку, танк з іншого, а потім пішла піхота. Мене тоді контузило від близького прильоту, і я на короткий час відключився. А коли прийшов до тями, почув, як кричить товариш: «Відходимо, вони дуже близько!» Росіяни були між деревами вже метрів за 50, ми ледве встигли відкотитися. Якби не відійшли, всі б загинули. Із нашої групи більшість отримали поранення, а решта контузії. Це було жорстко…
Згодом Мажора призначили командиром групи, яка часто діяла як ДРГ (диверсійно-розвідувальна група) в тилу ворога, а також брала участь у штурмах.
– Вночі ми захопили ворожу позицію. Росіяни не очікували цього й поводилися безпечно – кудись відійшли, залишивши зброю, рюкзаки й інше спорядження. А вранці двоє з них повернулися, не знаючи про нас. Ми підпустили їх на 20 метрів, я вже бачив їхні зіниці, і відкрили вогонь. Одного зразу наповал, другий відскочив у заглибину й навіть відтягнув товариша. Коли ми підбігли туди, він встиг утекти, кинувши загиблого.
Під час боїв Володимир отримав поранення від мінометного обстрілу й кілька контузій, від постійного носіння броніка, каски й боєкомплекту, почалися проблеми зі спиною. Медики зробили висновок, що боєць не може воювати штурмовиком, однак перед самим виїздом зі своєї частини Мажор ще виконав одне бойове завдання – витягнув пораненого товариша.
Це мій товариш і безпосередній командир, із котрим ми разом проходили БЗВП (базову загальну військову підготовку). Перед тим він мав кульове поранення й важку контузію і коли мав заходити на позицію, відверто сказав мені: «Не знаю, чи повернуся назад цього разу…» Я пообіцяв, що витягну його, що б там не сталося. Наступного ранку, коли мене вже вивели поза штат частини, і я мав їхати в тил, командир сказав, що треба евакуювати 300-х і назвав позиції. Я зрозумів, що там мій товариш, тому зголосився. Вивіз кількох 200-х і 300-х, у тому числі товариша. Сказав йому тоді – бачиш, я дотримав слова, прийшов за тобою. Він блідий після контузії сидів під деревом і, мабуть, нічого не розумів. Зараз товариш – головний сержант роти, з ним усе гаразд…
Історія молодшого сержанта Володимира з позивним Мажор
Після звільнення з десантно-штурмової бригади Мажор певний час служив у тиловій частині на Тернопільщині, звідки сам родом. А далі перевівся в батальйон безпілотних систем 128 ОГШБр й виконує бойові завдання на Запорізькому напрямку.
– Як колишній піхотинець я дуже добре знаю, наскільки важлива робота безпілотників для нашої піхоти. Зараз бачу ворога з неба – це зовсім інше, ніж зустріти віч-на-віч і бачити його зіниці. Але в обох випадках ворога необхідно знищувати. Професіоналізм росіян помітно знизився, порівняно з початком війни. Серед них і досі є профі, але багато таких, що поводяться на полі бою на «розслабоні», наче на прогулянці, – дуже тупо.
Трирічний контракт Володимира вже закінчився, однак він воює далі. І не жаліє про своє повернення з Польщі.
– Я повернувся додому, щоб захистити свою країну – така проста мотивація. Тоді наївно думав, що так зроблять усі – ми підемо на фронт, швидко закінчимо війну й повернемося до своїх справ. Виявилося, що так думали не всі… Але моя думка не змінилася – навіть тепер, після всього, що пережив, я б зробив так само…
