Автор: Ігор Лікарчук, екс-керівник Українського центру оцінювання якості освіти, в. о. директора Навчально-методичного центру забезпечення якості освіти.
Добре, що о п’ятій-шостій ранку мережа більш-менш вільна і можна добре побродити її закутками. А то посеред дня це стає зробити все складніше і складніше…
Тож опісля сьогоднішніх ранішніх мандрів Інтернетом вийшов геть ошелешений і затурканий тією кількістю платформ, сайтів, модулів, вебінарів та іншої всячини, які пропонуються вчителям для дистанційного навчання. Їх не десятки і навіть – не сотні. Чомусь всі вирішили, що потрібно терміново вчити вчителів, як тим працювати з учнями дистанційно.
Воно, начебто, й добре. Але маю всього два маленьких питання.
Перше. Панове, а ви справді вважаєте, що навіть найкраще дистанційне навчання замінить особисте спілкування в процесі навчання вчителя з учнем? Відповідаю і гарантую, що не замінить. І результату, який ми очікуємо, не дасть. Бо вчаться лише ті, хто цього хоче. Наш затурканий і заляканий вчитель напише десяток планів і звітів про дистанційне навчання, надішле відео і світлини про його проведення, але навчання не буде… Навіть, якщо з того учителя і десять шкір здерете. Буде вам процес і звіт, але не навчання.
Друге. Ринок пропозицій платформ і методик т. з. дистанційної освіти гігантський. Але чи хтось думає на тим, наскільки вони є вартісними та цінними з позицій доцільності, ефективності, корисності? Ніхто. Знову вчитель покинутий сам у цьому морі освітнього продукту, який має споживати разом із своїми учнями. А де ж та сила-силенна «експертів», фахівців із наукових установ, Інституту розвитку освіти, ДСЯО, різноманітних департаментів, управлінь, відділів освіти та інших, які б саме у цьому питання мали прийти на допомогу вчителю, образно кажучи, пропустивши через себе всі пропозиції ринку, і сформувати офіційну точку зору стосовно них.
Про технічне забезпечення ними вчителя промовчу взагалі. А вони, ці інституції укупі з своїми фахівцями, знову в тіні. І вийдуть з неї лише тоді, коли потрібно буде перевіряти вчителя, як той працював під час дистанційного навчання. Щоб зробити його, як завжди, цапом-відбувайлом.
Недарма уже проголошена дуже важлива для цього концептуальна настанова: «школа має забезпечити здобуття знань». А всі, хто над школою і вчителем, будуть лише контролювати, як школа те робить. А точніше – як те робить учитель. Знову відповідальність лише на ньому.
Чи не схоже це на те, що сьогодні відбувається в медицині, коли крайніми і найменш захищеними виявилися рядові лікарі???
Читайте також:
Ірина Сенюк: “Учителі шкіл, не перекладайте свої обов’язки на батьків”
Ольга Халепа: саркастичні думки освітян про дистанційку
Ігор Лікарчук: буча навколо дистанційного навчання
Ігор Лікарчук: карантин у системі освіти в совковому стилі
