«Говорити про творчих і розумних недостатньо, їх потрібно знати в обличчя», – такими словами доцентка кафедри філософії та суспільних наук Наталія Львівна розпочала літературну зустріч із письменником, журналістом, викладачем Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка Олександром Казимировичем.
Пан Олександр завжди радо зголошується розповісти про себе, але не часто, адже для письменника час – на вагу золота. Посміхаючись, одразу згадав дідуся – майстра розповідного жанру, від якого успадкував любов до спілкування. Маму, заради якої кинув би зараз все на світі та поїхав збирати гриби у лісі. Студентські роки та стежки рідного, як зазначає письменник, Львова, де сьогодні проживає син із родиною. Час біжить невпинно, але спогади живуть вічно.
Впродовж всього життя Олександр Казимирович пише: спершу твори в школі, статті в університеті, колонки у виданнях, а з часом розпочинає роботу над написанням власних книжок. Перша «Що скаже батько» була видана у 1989 році в Одесі.
Автор освоїв різножанрові матеріали: повісті, романи, новели, детективи, оповідання, інтерв’ю, есе та навіть одну п’єсу. «Кожна книга – це пройдений етап у моєму житті: минуле, дитинство, спогади, внук та іноді студенти. Натхнення черпаю з буденних речей, які занотовую на папері або ж навіть на серветці, коли в кав’ярні частую кавою, ручку завжди ношу зі собою», – з посмішкою розповідає автор. Цікаво, що найсмачніша кава для пана Олександра не вдома та у присутності дружини, запевняючи, що в такі моменти на думку спадають нові ідеї, а Тетяна влучно помічає та підказує їх, бо знає мене найкраще.
Олександр Казимирович неодноразовий лауреат конкурсу «Коронація слова», номінант проєктних грантів, учасник Міжнародних і Всеукраїнських конференцій, громадський діяч, депутат Тернопільської міської ради, а також учасник російсько-української війни.
Повість «У степу під Авдіївкою» написана у зоні бойових дій. «Найважче на війні – втрачати побратимів, з якими ти проводиш кожен день, який може бути останнім, – аудиторію охопила тиша. Але я пишаюсь, що знав і знаю цих хлопців, цих Героїв».
Хлопці на фронті мають позивні клички, завдяки якій виокремлюють особистість. До прикладу, пана Олександра люб’язно називали «господарський хлоп», оскільки був найстаршим і найчастіше готував фірмову вечерю – смажену картоплю зі смальцем, заправлену тушонкою. Та це поодинокі випадки, коли спокійно.
Були й часи, коли і економили воду, і ділились останнім шматком печива. Бойовий дух піднімають українськими піснями, елементами творчості та креативом. Скільки талантів Україна ще не бачила, а когось, на жаль, вже не побачить та не почує.
«Дідусь Апчих та його друзі» – найновіша книжка автора, присвячена онуку. Розповідаючи про її створення, у письменника світились очі, сповнені захоплення, вдячності та любові. Дмитрик – головний натхненник і мотиватор дідуся.
Не існує жодних світових обмежень для написання та творчості, але й одного таланту недостатньо. Пізнання, розум і бажання породжують справжню істину буття.
Сьогодні ж автор працює над видавництвом нових книжок, про які згодом повідомить.
Христина Надала
