Володимир Цупер – один із тих, хто, відкинувши страх у перші хвилини обстрілу багатоповерхівки на вулиці 15 Квітня, рятував та надавав допомогу постраждалим. Чоловік згадує: навколо відбулося справжнє жахіття. Про подальшу долю врятованих він не знає, але вірить, що вони житимуть і що все було зроблено недаремно. Історію героя розповідали 20 хвилин.
46-річний Володимир Цупер — уродженець Тернополя. Він священнослужитель Першої церкви християн віри Євангельської. З перших днів повномасштабного вторгнення чоловік не залишався осторонь — разом з однодумцями волонтерили, заселяли переселенців у прихистки та забезпечували гуманітарною допомогою. Загалом за понад чотири місяці вдалося допомогти більш як 4 500 людям. Згодом він долучався до поїздок у прифронтові регіони, де також роздавали гуманітарну допомогу цивільним. А, вивчившись на капелана, почав їздити до захисників, щоб підтримати — вже за плечима понад 30 поїздок.
За секунди після удару все палало
Ранок 19 листопада, коли росіяни вдарили по багатоповерхівках у Тернополі, пан Володимир пам’ятає майже похвилинно. Чоловік говорить: зранку встиг вигуляти собаку і тільки повернувся додому, як почув страшний гул.
– Ми з жінкою та сином були вдома. Спочатку чули, як росія атакувала місцеве підприємство, а ще за кілька хвилин — страшенний гул. Я закликав своїх у коридор, і над нашим будинком пролетіла ракета. Спочатку одна, а за нею — друга і третя, пролунали гучні вибухи. Я кричав своїм, щоб не вставали, не виходили. Після цього залишив родину вдома і пішов дивитися, що сталося і чи потрібна допомога, – згадує тернополянин.
У під’їзді він побачив вибиті вікна і купу скла на підлозі, а вийшовши на вулицю — палаючий сусідній будинок №31. Люди лежали на прибудинковій території: дехто потребував допомоги, а дехто вже був мертвий.
– Було багато поранених: хтось ішов на роботу, хтось намагався добігти до укриття, але просто не встигли. Декому вже надавали допомогу перехожі. У переході між будинками я помітив загиблу жінку та подружжя. Дружина кричала, що її чоловік задихається, що йому потрібна допомога, а він нічого не міг сказати. Я просив подати води, щоб хоч трохи його скропити. Оглянув — поранень не було, але, можливо, сильна контузія чи внутрішні ушкодження, – говорить пан Володимир. – У жінки все обличчя було в крові, вона благала подивитися, чи на місці її очі. Я їх заспокоював. Швидкої ще не було, тому їхній син сів за кермо, ми зі знайомим погрузили поранених і наказали йому їхати до найближчої лікарні. В якому вони стані зараз — не знаю, але хочу вірити, що вижили.
До оголошення відбою на місце влучання приїхали рятувальники. Зі слів пана Володимира, разом із ними та кількома сусідами вони почали розмотувати шланги й підключати воду. Навколо все було у чорному диму, гарі й уламках, під ногами валялися людські речі. Багатоповерхівка палала, тож чоловіки кинулися рятувати людей.
– Стояла пожежна драбина, і додали ще одну — на три секції, яку дав священник. Колега Павло Пюрко був на рівні третього поверху, а я — другого. Драбина пекла так, що ми кричали, аби лили на неї воду, бо могли не втриматися. Жінка боялася перелізти через балкон, але я наполягав, щоб швидше, бо було дуже небезпечно. Вона трохи зірвалася, але ми її зняли й передали рятувальникам, а далі медикам. Дитину знімали за допомогою люльки. Це була велика командна робота, – каже тернополянин.
Чоловік дякує Богові, що він та його родина не постраждали. Зізнається: дивом не отримав опіків, коли рятували людей з палаючого будинку.
– Додому я прийшов мокрий, у болоті. На адреналіні намагався відмитися холодною водою — тіло навіть не відчуло холоду. Трохи надихався диму, то мав погане самопочуття. А перед очима й досі палаючий будинок, розкидані речі… Справжнє жахіття, – розповідає чоловік. – Багато хто зараз каже: як ти лишив родину і побіг? Але тоді я не думав ні про що, окрім того, як допомогти людям у палаючому будинку або тим, хто отримав травми. Уже ввечері я усвідомив, що тривога не завершилася, що ракети продовжували летіти в наш регіон.
«Не потребую нагород і слави…»
Тернополянин наголошує: людське життя — найбільша і найцінніша нагорода, жодні медалі чи грамоти цього не замінять.
– Найбільша нагорода для мене — живі, здорові та щасливі люди. Я дуже хочу, щоб усі поранені після цього удару вижили. Щоб попри трагедію й втрату квартир та майна, вони змогли повернутися до життя, – каже чоловік.
Трохи оговтавшись, він разом з однодумцями планує нову поїздку на фронт, зокрема на Харківщину. Уже мають перелік необхідного від захисників, а також хочуть встановити там соціальну баню, щоб військові могли покупатися та випрати речі.
Ми писали раніше: Історія молодшого сержанта Олександра на позивний Лондон.
