Газета Свобода опублікувала історію переселенки, яка опинилась на Тернопільщині:
Коли в їхнє ошатне місто вдерлися російські війська, Олексій зовсім не переймався. Адже його батько Василь ще за Радянського Союзу подався у Сибір на заробітки. Звідти привіз наречену Валентину, яка зовсім скоро стала його законною дружиною. У сім’ї завжди панувала двомовність.
Опісля пара в Ірпіні роками зводила двоповерховий будинок. Їхній єдиний син Олексій доволі пізно одружився з Іриною, яка подарувала йому хлопчика Мирона. Як тільки Василеві виповнилося 80 років, буквально через день раптово впав і помер, серце зупинилося. Валентина згодом почала сильно хворіти. І якби не Олексіїв бізнес, матеріально довелося б сутужно. Через якихось два роки відійшла у засвіти.
Та не минуло й пів року, як розпочалася війна. Олексій постійно повторював:
– Ірино, ну що нам поганого зроблять росіяни? У мене теж їхнє коріння. Прийдуть, порядок наведуть. А то корупція вже набридла. Скільки в кишеню хірургові за мамині операції заплатили? Уже з ліку збився.
– На серці якось тривожно, – переймалася Ірина.
– Не накручуй себе. Я оце зараз прапор білий вивішу…
Того дня у їхню браму сильно постукали. Камери зафіксували російського офіцера з солдатом.
– Слухай, Олексію, давай Мирончика в дитячій залишимо. Не говори їм про сина, – щось дуже неспокійно.
Військові прискіпливо оглядали помешкання. Олексій пригостив їх чарчиною, Ірина поклала на стіл закуску. Благовірний щиро розповів про свій родовід.
– Мы же братья-славяне, – сказав чоловік, дружно потиснувши їм руки.
Ті пішли. А Олексій не вгавав:
– От бачиш, а ти боялася, даремно переживала. Нормальні російські мужики.
…Але десь опівночі все повторилося. Русня знову дзвонила і гамселила в браму.
– Може, щось хочуть взяти чи запитати, – заспокоював Ірину Олексій.
Проте все відбулося, мов у страшному сні. З вікна Ірина побачила, як московський офіцер вистрелив Олексієві просто в голову. Ірина на мить заціпеніла. Проте в секунді зібралася з думками, побігла в кімнату сина і легенько розбудила.
– Мирончику, все гаразд. Я прийду вранці, спи спокійно.
А п’яні московіти швидко піднімалися сходами. Офіцер кричав:
– Ирина, выходи, будем веселиться, – в голосі відчувалися нотки агресії.
Перелякана жінка благала не чіпати її, проте все було даремно. Спочатку нелюди били по обличчі, опісля здерли з неї одяг і ґвалтували бідолашну по черзі, поки не втомилися. В Ірини в голові тоді визрів план. Вона з останніх сил запропонувала озвірілим істотам випити спиртного. Ледь спустилася на перший поверх, взяла елітний коньяк, щедро розлила русні в келихи. Під ранок, коли ті зовсім сп’яніли й заснули, Іра похапцем одягнулася і тихенько пробралася в дитячу. Добре, що п’ятирічний хлопчик мирно лежав у ліжечку, ні про що не підозрюючи.
– Рідненький, – шепотіла мама, – я тобі оченята прикрию пов’язкою. У нас така гра, щоб ти нічого не бачив.
Тіло в Ірини нестерпно боліло, голова тріщала. І де тільки сили взялися? Сплюндрована жінка тихцем вийшла з будинку, ледь не скрикнула, переступивши через бездиханне тіло коханого. Ризик був надто великий. Але лишень так вона могла врятувати кровинку. Бігла настільки швидко, тримаючи на руках хлоп’я, що ніг під собою не чула. Скільки часу минуло, не пам’ятає. Але таки добралася до своїх, видихнула на повні груди. Українські військові на блокпосту, побачивши заплакану Ірину й малюка, усе зрозуміли. Жертва насилля довго ридала від шоку чи від радості. Вона все ж змогла вислизнути з ворожих лещат.
Опісля, щойно заплющувала очі, бачила весь пережитий жах. Була, як робот – щось робила, говорила, але без душі та емоцій. Перед очима весь час стояло закривавлене тіло Олексія, якого любила понад усе.
Згодом до коліжанки в Одесу подалася. Лікувала зболену душу та понівечене тіло. А якось почула від тамтешньої медсестри:
– И зачем было отпор давать армии? Лучше сразу сдаться и принять «русский мир». Все хорошо, никаких жертв, воссоединение с братским народом.
Це так зачепило Ірину, що вона просто вибухнула, увесь свій пережитий біль вилила просто в палаті. Одна довжелезна ніч – найстрашніші миті її життя, які навічно закарбуються в пам’яті. Ніколи ніякого возз’єднання і нічого спільного з покидьками не може бути. Тисячі зруйнованих доль, горіти москалям у пеклі. Жінка вічно проклинатиме російську мерзоту. Якби не думка про сина, вона б не чіплялася за життя, а воліла б померти.
Потім Ірина не могла залишатися в Одесі, більше не хотіла чути бридкої російської мови.
Двоюрідна сестра просила Ірину приїхати на Тернопільщину. Так жінка з сином опинилася в Західній Україні. Почувається наразі в безпеці, серед своїх. Відчула неабияку підтримку, не потонула у власних проблемах.
Помалу оговтується від пережитого. Мріє жити у спокійному світі, повернутися до рідного міста. Часто ходить до церкви, молиться Богу, аби Він подарував Україні благословенний мир. Вірить, темряві нас не проковтнути, добро переможе зло.
Оксана ВОЛОШИНА
