Тернопільський військовослужбовець робить укриття для артилеристів. Історію розповіла Оксана Чмиленко, 20 хвилин.
Він на позиції виходить першим, щоб зробити фронт безпечним для бійців. Знайомтеся, старший солдат інженерного взводу 44-ї артилерійської бригади на псевдо Міраж.
Піврічний контракт — на чотири роки
Його шлях у військо почався ще задовго до великої війни. У двадцять — двадцять один рік він проходив строкову службу в батальйоні охорони Тернопільської артбригади. Після цього — два піврічні контракти в інженерній роті.
Він не планував пов’язувати життя з армією. Другий контракт він підписав за кілька днів до того, як світ розділився на «до» і «після». Через чотири дні почалося повномасштабне вторгнення.
Тернопільський військовослужбовець робить укриття для артилеристів
— Думав, до зими повернуся додому, — згадує. — Батько вже старший, мама ще була жива… А влітку 24-го її не стало.
Родом він із Полтавщини. До армії працював у газовій службі, здобув вищу освіту за фахом тракториста й слюсаря з ремонту сільськогосподарської техніки. Але коли прийшов час — пішов добровільно.
Тоді й почалося життя, у якому кожен день — серед вибухів. Другий контракт, який мав закінчитися ще навесні 2022-го, продовжився автоматично і триває вже більше чотирьох років.
Попри війну, життя не зупинилося — він одружився. Каже, дружина стала його опорою, моральною підтримкою, розумінням.
Вночі — важче, проте безпечніше
Його робота — це земля. Не в переносному сенсі, а буквально: копати, рити, формувати укриття, де солдати матимуть шанс вижити. Міраж працює на великій техніці — копає позиції для підрозділів, бліндажі, сховища, все, що потрібно для фронтового життя.
— Приїжджаємо на місце — кажуть: тут таку яму, там — таку. І працюєш, — усміхається. — Є старші, відповідальні за облаштування, підкажуть, поправлять. Начальник спрямовує, де треба, я виконую.
Його радіус — до двох сотень кілометрів. Скільки фронтів пройдено, стільки різних ґрунтів перекопано — чорнозем, пісок, глина, навіть вапняк. На кожному своя складність.
— Найлегше — піщаний чорнозем, — каже. — Та на Донеччині й Запоріжжі переважно глина, важко, але роботу треба зробити.
Працює здебільшого вночі. Виїжджає ввечері, доїжджає на позиції, копає під покровом темряви, а на світанку повертається. Вночі важче бачити, зате безпечніше.
Запитуємо, як маневрувати трактором під час обстрілів. Міраж сміється:
— Та як на такій техніці поманевруєш? Якщо щось у небі літає — зупиняємося, ховаємося, техніку маскуємо. Бо якщо треба швидко тікати, трактор — не той транспорт. Залишаємо і шукаємо укриття.
Йому подобається ця робота. Каже, добре, що є команда — хлопці, з якими можна мінятися, допомогти один одному. Для стороннього це може здатися простою справою — копати землю. Але для тих, хто знає, що від цієї ями залежить чиєсь життя, — це і є фронтова інженерія.
— Є задача — треба зробити. Нема різниці, день, ніч, дощ чи спека, — говорить Міраж. — Щоб було надійне сховище, копаю від двох до чотирьох годин.
Прилітає щодня
На війні, за словами співрозмовника, буває по-різному. Часом чують у небі свист — хтось махне рукою: «Та то не до нас», а за хвилину стає зрозуміло, що таки до них. Тоді всі біжать хто куди, шукають укриття, а коли все минуло — сміються.
— Прилітає кожного дня, — говорить. — Уже не дивує.
Є дні, коли трохи спокійніше — коли дощ, туман чи сильний вітер. Погода, здається, стає союзником. У такі моменти техніка працює без поспіху.
Колектив у нього — як родина. Люди різного віку: від двадцяти двох до тих, хто вже під граничний вік. У кожного своя ділянка — хтось за кермом вантажівки, хтось сапер, хтось на техніці. Підрозділ великий, але тримається на простих речах — взаєморозумінні, жартах, умінні підтримати.
— Ми наче все життя знайомі, — усміхається Міраж.
Напругу знімають тварини
Серед цієї суворої буденності є й ті, хто нагадує про тил — тварини. Якось дорогою побачили ящик із кошенятами. Зупинилися, забрали. Виходили, підгодували.
— Спостерігаємо за ними, вони нас розважають, — усміхається. — Кішці якось дали ковбасу, пес хотів забрати. Вона шипить, він підсувається, скавулить, боїться, але таки тягне ту ковбасу. Сміємося з того всі.
Тварини — це розрада. Вони приносять у сіру фронтову рутину трохи домашнього тепла, розряджають напругу.
За роки служби Міраж має кілька відзнак — від командира бригади й від Генерального штабу.
— Це не головне, — каже. — Головне, щоб усі повернулися.
Життя поза війною
Серед фронтової буденності та безкінечних кілометрів важкої техніки Міраж знайшов місце для іншого — життя поза війною. Історія його зустрічі з Валерією почалася випадково, у відпустці.
— Їздив по справах, — розповідає він. — Заїхав до знайомого, а він каже: «З тобою в школі вчилася дівчина, працює з моєю дружиною. Заїдь, поспілкуйся». Заїхав, скупився, не впізнав… Потім заїхав ще раз — і ніби струмом ударило. Поговорили, кава, переписка — і чекання наступної відпустки.
Рік він їздив так, крок за кроком. А потім поїхав до майбутньої тещі на день народження — і зробив коханій пропозицію. Це був кінець його відпустки, але він уже мав колечко, хитро виманене задля розміру, а тітка, яку заздалегідь попередив, все зняла на камеру.
Для Валерії це була справжня несподіванка.
— Свій день народження не святкую, — додає Міраж, — за п’ять років служби жодного разу вдома.
Весілля відбулося під час ще однієї відпустки. Невелике, просте, з близькими — і фотографом, негучна урочистість, але для нього це був перший крок створення тихої гавані.
Валерія — весела, активна, місцева співачка. ЇЇ завжди запрошують співати на заходах. А ще він пригадав її зі шкільних років: вона була на три роки молодша, в школі також співала. Тепер він обожнює її торти та бісквіти, хоча вона каже, що «не вдаються».
Ми писали також: Історія воїна-артилериста 44 бригади Сергія, який став на захист своєї Батьківщини.
Історія воїна-артилериста 44 бригади Сергія, який став на захист своєї Батьківщини
