Історія ветерана з Тернопільщини Романа Ванжула

“Якщо буде книжка, назву “Записки контуженого”. Ветеран російсько-української війни Роман Ванжула з позивним Мер з Тернопільщини пішов на війну в перші дні повномасштабного вторгнення 25 лютого 2022 року. Про це пише Суспільне.

Служив стрільцем 85-ого окремого батальйону територіальної оборони. У березні 2024 року його демобілізували через поранення. Раніше чоловік працював рятувальником у місцевому підрозділі, згодом займався бізнесом, а після участі в Революції Гідності його обрали міським головою Кременця.

Роман Ванжула розповів Суспільному, як адаптовується до цивільного життя. За порадою психолога почав писати історії про війну, які планує видати окремою книжкою.

“У військкомат пішли разом з дружиною вранці 24 лютого”

24 лютого 2022 року близько 7-ої години ранку по телефону дізнався, що почалася війна. О 9-ій годині вже був у військкоматі. Перед цим усе обговорили з сім’єю. Пропонував дружині з дітьми виїхати за кордон, бо мали до кого. Вони вирішили, що тато іде воювати, а діти з мамою будуть волонтерити.

Дружина у перший день теж пішла зі мною у військкомат, хотіла мобілізуватися. Але куди, троє неповнолітніх дітей на той момент. Мене відразу не взяли, не проходив за станом здоров’я, мав інвалідність через важку ДТП, у яку колись потрапив. Тож довелося “поборотися” з медиками і домігся свого. Вже у березні ми вирушили на схід добровольцями. Восени з усім батальйоном поїхали на Запорізький напрямок.

“Отримав одразу кулю в обличчя і осколкове поранення”

Поранення отримав 31 липня 2023 року на Запорізькому напрямку. Був звичайний день на позиції. Спочатку не зрозумів, що сталося. Вибух. В обличчя впіймав кулю і одразу ж отримав ще й осколкове поранення від розриву міни. Ще було травмоване око, а в серці — три осколки. Насправді, мені дуже пощастило, швидко під’їхав медевак. Хлопці дуже ризикували, коли мене вивозили. Пам’ятаю, що втрачав свідомість, док зі мною пробував говорити, болю уже не відчував.

“Уламки, що дістали з серця, маю на пам’ять”

Отямився у Запорізькій лікарні. Тільки розплющив очі, побачив дружину і здивувався, кажу їй: “А що ти тут робиш?”. З’ясувалося, що був без свідомості кілька діб. Далі трохи подіставали з мене осколки, залатали легеню і перевели у лікарню імені Мечникова у Дніпро. Там зробили ще одну операцію. Уламки, що дістали з серця, віддали на пам’ять. Потім були Львівський та Чернівецький госпіталь. Коли везли на чергову операцію, то просився, що вистачить мене різати.

“Весь час снилося, що воюю у посадці з хлопцями”

Коли мене списали — це був шок. Бо думав, що підлікуюся і повернуся в стрій. Та лікарі сказали, що при наступній контузії можу залишитися повністю сліпим та глухим.

Мені весь час снилося, що я воюю в посадці з хлопцями. І ці марення мені видавалися реальнішими за лікарняне ліжко, на якому лежав.

Є радість від того, що поряд з родиною, але залишається якась порожнеча… Не на саму війну хочеться, війна — це зло. Ностальгуєш за поганим часом з хорошими людьми.

Повертатися до цивільного життя важко. Найбільше мене дратувало, що більше не зможу воювати. Тиша дуже тиснула на голову. Вночі прокидаєшся у м’якому ліжку, не розумієш, що відбувається. Вночі у полі гудять трактори, а у них мотори схожі на танкові, зриваюся, шукаю автомат. Дружина заспокоює.

“Найстрашніший спогад про війну”

Іноді хтось каже: “Розкажи щось про війну”. А що я розкажу? Хто був, і так все знає, а хто не був, не зрозуміє. Як був малим, все теж у діда розпитував, а він казав: нащо воно тобі, у війні немає нічого доброго. Тепер я його розумію.

Є момент, який часто спливає у пам’яті. Згадую березень-квітень 2022 року. Одне з перших завдань. Ми приїхали у звільнені села після зачистки, привезли людям їжу, медикаменти, яких вони місяць в окупації не бачили. Найстрашніше — бачити обличчя цих людей, особливо дітей, таке не забувається. Про деталі навіть говорити не хочу…

“Підтримка рідних і побут допомогли адаптуватися до цивільного життя”

Адаптуватися допомагали банальні побутові речі. Якось на кухні треба було замінити мийку. В результаті це переросло у ремонт. Ми замовили нові кухонні меблі. Що міг, робив однією рукою, з рештою допомагали хлопці. І після цього мене трохи відпустило. Хочеш розвантажити голову, навантаж руки.

Дуже велика справа — підтримка сім’ї. Коли тебе підтримує і розуміє дружина, це важко переоцінити. Якби у нас було навпаки, коли б вона служила, я б не витримав. Дружинам військових треба пам’ятники ставити за життя. Чоловікам на війні легше, ніж жінкам, які все це переживають тут.

“На війні одразу видно, хто є хто”

Часто згадую побутові речі, які займають значну частину часу. Це якась психологія війни. Побратимство ж не відразу виникає. Але там відразу видно, хто є хто. Там не сховаєшся і не прикинешся. Ми бачимо один одного справжніми.

Чомусь хороші моменти більше згадуються, коли сміялися, наприклад. На війні завжди є місце жартам, бо коли ти постійно дивишся смерті в очі, потихеньку до того звикаєш. Без гумору ніяк, це захисна реакція психіки.

Історія ветерана з Тернопільщини Романа Ванжула. “Якщо буде книжка, назву “Записки контуженого”

Перший раз мені запропонували видати книжку ще в 2016 році у Польщі. Розповідав полякам про Майдан, про АТО, їх це і дивувало, і цікавило водночас.

Думки про війну вже тут мені порадив записувати психолог. Не тримати це в собі. І воно якось само приходить, навмисне нічого придумувати не треба. Багато чого згадується, що говорилося, переживалося. Потім почав викладати в соцмережі.

А тепер навіть деякі письменники радять видати книгу. Як назбирається матеріал, зайде людям, то буде книжка. Назву її “Записки контуженого”.