Легенда українського неба: Петро Франко

Долю воєнних конфліктів упродовж тисячоліть вирішували на землі. Лише на початку ХХ століття небо стало ареною бойових дій, а військова авіація – новою потужною зброєю.

Українець, який одним із перших зрозумів, що перемогти на землі неможливо без панування в небі, – син українського письменника Івана Франка. Ця історія написана людською кров’ю і повітряними слідами літаків – про іншого Франка, про польоти не лише в уяві, а й наяву.

“Жуки” в небі великої війни

Перша світова війна застала Івана Франка (1856–1916) у Криворівні, на Гуцульщині. Ніхто не знав, як довго вона триватиме та якими масштабними будуть наслідки. І що вона буде лише Першою.

Не знав цього і Франко. Він буде змушений переживати випробування російської окупації Львова самотнім у рідному домі. Він не знатиме, що так і не дочекається кінця війни, котра радикально перекроїть мапу Європи і світу.Певна річ, Франкові було тривожно – під сердитим небом війни, зовсім не подібної на дотеперішні.

А в повітрі, мов незримі
Велетенськії жуки,
Гомонять аероплани,
По-нашому – літаки, –

писав Франко у віршованій хроніці “З великої війни” безсонної ночі на 20 серпня 1915 року. Він записував строфи, затискаючи перо в напівпаралізованій лівій руці (права була цілком зневладнена поліартритом). Кожну літеру, ніби друковану, виводив окремо. І дуже ймовірно, що першим в українській поезії вжив слова “літак” та “аероплан”.

На фронтах Першої світової воювали два його сини – Тарас і Петро.Сам поет не раз літав на крилах фантазії, та ніколи не здіймався у небо. Не дивно, що летючі “жуки” вражали і навіть лякали.

Буквально за рік після тієї недоспаної ночі “велетенського жука” осідлав його син – Петро Франко (1890–1941). Він став одним із перших українських летунів і організовував військову авіацію на Галичині.

Бій на Високому Замку

Інженер-хімік, співзасновник “Пласту”. Війна змусила його перервати навчання у Львівській політехніці. Хіба може йтися про диплом, коли до рук треба брати не реторти та колби, а кріси і гранати? Тоді, у гарячі дні й ночі листопада 1918-го, він – оборонець українського Львова.

Його сотня стояла на Високому Замку, коли прилетів польський літак. Впала перша бомба – сотня розбіглася в паніці. Петро лежав під своїм скорострілом і взяв літак на приціл. За кілька хвилин посічений кулями “залізний птах” із польським пілотом Роландом і дозорцем Беауріном упав на Левандівці й розбився.

Хоча Петро Франко вийшов переможцем зі смертельного бою на Високому Замку, він зрозумів, що хоче літати. Навіть мусить літати. Активне використання авіації, що його демонстрував ворог, змушувало замислитися про перспективи освоєння новітніх військових технологій. Авіація набула великого значення в останній рік війни. Тоді часто вживали терміни “летунство”, “воздухоплавство”, “повітряна фльота”.

Перший політ

На момент бою на Високому Замку Петро Франко вже був вишколеним пілотом. Року 1916 австрійське командування відрядило його як старшину із добрими технічними здібностями до Летунської школи в Райльоваці, поблизу Сараєва. Також Франко пройшов вишкіл у Вінер-Нойштадті, де діяла Терезіанська військова академія – єдиний навчальний заклад із військової підготовки офіцерів в Австрії.

Невдовзі, десь наприкінці 1916-го – на початку 1917 року, Петро Франко написав автобіографічне оповідання “В літаку”, у якому розповів про один зі своїх вильотів. В аеронарисі йдеться про відчуття, що переживав молодий летун у небі, про одяг тогочасних авіаторів і технічні проблеми.

“Літак витягають на обширну, рівну площу і хвіст опирають на підставці. Вдягаюся скоро в сподні з бараниці поверх моєї одежі, на се другі сподні з непромокальної скіри, таку ж куртку, і щільну шапку, поприпинану на грудях, довкола сего йде грубий вовняний шалик, щільно запнятий. Ходити в тім доволі тяжко. Лізу до середини літака, що саме відбуває пробу мотору. Мотор зачинає такий голос, що заглушує всіх”. Петро Франко, “В літаку”