Багатодітна мати з Нападівки Кременецького району Олена Юзюк півтора року чекає сина з російського полону.
Вона розповіла Суспільному, що виховала четверо дітей: два сини та дві доньки. Найстаршому Борису нещодавно виповнилося 25 років.
Борис — військовослужбовець Збройних Сил України. Служив в АТО. Коли почалася повномасштабна війна, разом з бойовими побратимами обороняв Маріуполь та “Азовсталь”. Півтора року тому потрапив у полон. Про це жінка дізналася з соцмереж.
“Я знайшла жінку, яка займається пошуком військовополонених, загиблих. Публікує фото, відео. Таким чином я знайшла фото свого сина. Він схуд більш як на половину. Коли ми випроводжали його з відпустки, він важив 120 кілограмів. На цьому фото в нього залишилися тільки великі очі й шрам, за яким ми його впізнали. Його хлопці зі служби не впізнавали, казали, що це не може бути”.
На одному з російських телеграм-каналів розмістили відео Бориса Юзюка в полоні.
“На цьому відео вони пишуть, мовляв, це ті, хто добровільно здався й Україна їх не хоче забирати. Буцім, вони не потрібні своїй державі”, — говорить мати військовополоненого.
Востаннє отримала звістку про сина від бійця з Одещини, який був разом з ним у полоні.
“16 лютого цього року був обмін. Мені пише жінка, що “Мій брат був з вашим сином в полоні разом. Він казав, можете зателефонувати, поговорити”. Ми говорили, напевне, години три. Він мене дуже підтримав. “Ми тепер брати навіки. Коли я виходив з камери, думав, що піду по етапу. Він взяв мене за руку і сказав: “Братуню, ти їдеш додому. Передай моїй мамі, що зі мною все добре”.
Щоб повернути додому захисників Маріуполя, Альона Юзюк об’єдналася з такими ж родинами з усієї України. Разом організовують заходи на підтримку. Один з останніх — автопробіг “Київ-Львів”.
“Ми їздимо на всі наші заходи, щоб ніхто не забував про наших рідних. Складається враження, що наші діти, батьки й чоловіки стали нікому не потрібні. Де тепер захисники Маріуполя? Чому всі мовчать? Чому немає третьої країни-гаранта, відколи ми просимо, їздять дівчата і в ООН, і скрізь. Он знову в Женеву їдуть, просять, поверніть вже нарешті наших рідних додому. Скільки ще? Вони пройшли одне пекло — 86 днів повної облоги. Тепер проходять друге пекло. Чим вони його заслужили?”
Альона Юзюк працює дояркою в місцевому фермерському господарстві. Доглядає 50 корів.
“Мої корівки, я їх називаю “мої дівчатка”. Коли їх зганяю, кажу, підйом, дівчатка, будемо доїтися. Це така розрада, трошки забуваюся на роботі. Спілкуюся з колегами, бо самій вдома дуже важко, все нагадує про сина”.
“Мій Борис посадив ялиночку. Казав, мамо, кожного Різдва, кожного Нового року будемо її прикрашати, будемо святкувати й не треба буде в лісі зрізати деревце, бо в нас буде своє. Тепер стою, дивлюсь на неї і виглядаю свою дитину кожен день, а його все нема й нема”.
Хвилюється за Бориса та його побратимів хрещена мати Катерина Дем’янчук.
“Щодня молимося й чекаємо наших дітей з полону. Сина нашого, Бориса чекаємо. За всіх хлопців Маріупольського гарнізону просимо, щоб усі повернулися додому, щоби нас влада почула, щоби щось зробила”.
Чекає повернення батька з полону і його 6-річний син Матвій.
“Поверніть мого тата з полону”, — просить хлопчик.
