Автор: Надія Азарова, учитель
Все життя вчителя крутиться навколо правильних відповідей. Буквально. І я не тільки про учнів. Ти усвідомлюєш це в перший же рік практики. Правильні відповіді – твоє все.
Сучасному вчителю їх краще завчити і довести до автоматизму.
На запитання: «Як Ви справляєтесь з ними?» потрібно відповідати: «Головне – зуміти зацікавити». Якщо запитають: «Як витримуєте цей галас?», просто знизуйте плечима і посміхайтесь. Коли мама неконтрольованої дитини запитує про її успіхи, почніть з хорошого і завершіть фразою: «Ми над цим працюємо».
Це єдиний вихід. Швидше за все, будь-який Ваш конструктив буде безсилим проти авторитетного вироку: «Ви просто не вмієте зацікавити».
Набагато ергономічніше одразу визнати всю свою «провину» і пообіцяти виправитись, ніж намагатись щось донести. Відколи в батьків з’явились групи у вайбері, Ви безсилі.
Єдине, що Ви можете – вивчити правильні відповіді. Всім потрібна правильна вчителька, точна і безвідмовна, як бритва BIC, якої вистачає рівно на 9 місяців. Ти відчуваєш це щохвилини, бо знаходишся під прицілом завжди: у школі, у магазині, в Інстаграмі.
Тобі періодично потрібен психолог, але навіть не думай у цьому зізнатись. Грошей на нього все одно нема, то вже хоч не озвучуй, аби не слухати поради тих, хто не пробував, але точно знає, що: «діти завше відчувають твоє ставлення і люблять вчителя, який любить їх і треба лиш не лінуватись, а зацікавлювати…»
Ти нікому нічого не поясниш, змирись. Просто з часом вивчиш правильні відповіді, навчишся менше озвучувати і подумки почнеш комплексувати, порівнюючи реальність з такими ж правильними відповідями інших таких же, як і ти. Або зачерствієш, як загублений під диваном окраєць хліба. То неправильно, але то рятує від інфаркту в 33…
Але, якщо колись ти втомишся бути «правильною» і наважишся бути звичайною людиною зі слабкостями і чесними відповідями, то ось тобі я. Можеш послухати мої відповіді.
Я вчителька. Щодня я навчаю дітей і дорослих. Завжди є відсоток дітей, які радіють тому, що я захворіла і не прийшла. Частина ненавидить мене просто тому, що я вчителька, і на уроці не можна дограти улюблену гру на айфоні. Є діти, які перешіптуються про мій дешевий смартфон. Я все чую. Є ті, хто просто хоче моєї уваги і через те перетворює уроки на біг з перешкодами для улюбленої вчительки. Я все розумію, але моєї уваги завжди буде недостатньо. Бо дитина неймовірно самотня і не хоче ні з ким мене ділити, а я втиснута в програму і план уроку. Тому налагодити з дитиною контакт – мало. Вона буде ревнувати до всіх, кому потисну руку. Одна така дитина може звести нанівець усі геніальні плани уроків. Вона не винна, я теж, але відповідатиму я.
Точно. Я пропущу тут абзац про всі звіти, списки і формальності, про те і говорити зайве. Я про головне. Є діти, яких взагалі нічого не цікавить. Їх дуже мало. Але я працювала з такими. Після довгих потуг і намагань мені доводилось визнавати поразку. То лишається на серці плямою невпевненості. Стирається роками.
Ніхто не зрозуміє. Я вигораю. Часто. Я іноді передчасно здаюсь і лиш тоді дізнаюсь, що дитині мене страшенно бракує. То теж боляче.
Дорогою на роботу я молюсь. За дітей, за себе. Бо мені не байдуже. Я досі мрію бути корисною там, де навчаю.
Приходжу на роботу і знову роблю все, що можу, аби навчити і не нашкодити. Але все одно роблю помилки, картаю себе, переосмислюю, вибачаюсь за щось.
Я боюсь мікробів. Але щодня я перемагаю себе, бо на роботі мій страх протипоказаний. Я дуже часто п’ю знеболююче, бо шум і натовп вичавлює мене, як губку. Але то лише мої проблеми. Діти не мусять бути тихими заради мене. Не вони мене обрали, а я їх.
Мені періодично хочеться звільнитись і знайти «нормальну» роботу, де не потрібно завжди зацікавлювати і посміхатись. Такі варіанти завжди є. Іноді я аж завмираю від приниження, яке доводиться переживати від неадекватних людей, які навіть не здатні усвідомити свою неправоту.
Але попри все, я теж, так само, як і ти, не покидаю свою професію, бо, виплакавшись, згадую пари оченят, які мене чекають. Згадую обійми. Згадую тих, хто досі пише, аби подякувати. Перечитую повідомлення мам і розумію, що на іншому місці себе не бачу.
Я раптом думаю, що треба спробувати ще раз, інакше. З тою думкою знову йду на роботу. Так по колу. І, мабуть, так буде завжди, доки Бог дасть сил і здоров’я.
Тим, хто щось робить, мусить бути важко. Інакше м’язи не ростуть.
А ще я вчусь давати менше «правильних» відповідей. То найважче. Але тоді і дитячі «неправильні» відповіді сприймаються інакше.
Я могла б ще довго писати… Але, якщо з прочитаного ти вже впізнала себе, то, мабуть, досить. Ти не одна. Десь далеко я теж шукаю вихід. Здаватись рано. І зверху це видно краще, ніж людям на землі.
Оригінал osvita.ua
Читайте також:
Прокоментуйте