Міністерство оборони затвердило і опублікувало новий Розклад хвороб, за яким оцінюється придатність до військової служби.
Однією з причин введення в дію цього документу є те, що Україні потрібно більше військових, які будуть виконувати роботу на фронті, а не в тилу чи у штабі. Неважко також здогадатися, чому їх потрібно більше – достатньо дізнатися, скільки “ухилянтів” воліють перечекати нинішні часи десь за кордоном. Багатенько, доводилося чути, набереться – десь так на декілька бригад. І змусити їх повернутися і приєднатися до ЗСУ – справа, як кажуть англійці, next to impossible, тобто практично безнадійна. Спробував порозмірковувати на цю тему небезвідомий Давид Арахамія – і отримав відра саркастичної критики, до якої йому, зрештою, не звикати.
А щоб уникнути ситуації, коли неминуча критика за новаторський Розклад зосередиться на ньому одному, МО одразу ж заявило, що “зміни у Переліку хвороб, які визначають придатність людей до військової служби, розробляли спільно з Мінздоров’я на основі новітньої світової практики щодо діагностики хвороб, при цьому консультувались з юристами, громадськими організаціями, військовими і врешті погоджувало усе це з родами і видами військ ЗСУ”. До того ж, як авторитетно повідомило Командування медичних сил ЗСУ, “змінилась світова практика, в науці постійно відбуваються зміни щодо діагностики тих чи інших хвороб, захворювань серця, легень, судин тощо”.
Попри це уточнення, у міністерстві майже одразу вирішили дати роз’яснення щодо нововведення, оскільки воно викликало “жваве обговорення, часто неточні трактування, перекручування теми”. Доволі жваве обговорення це справді викликало: у соцмережах можна прочитати варіації на кшталт: “Легше забрати хворих, ніж виловити здорових. Кепський сигнал”. Залишимо наразі осторонь начебто вилікуваних туберкульозників, носіїв ВІЛ та вірусного гепатиту, якими тепер, згідно з новим Розкладом, будуть поповнювати стрункі армійські лави. Однак, як повідомляється, придатними також визнаватимуть тих, у кого “легкі короткотривалі хворобливі прояви психічних розладів”. Чи не може в умовах нелегкої військової служби статися так, що отого “легкого і короткотривалого прояву” виявиться цілком достатньо для когось, щоб схопитися за автомат і… наробити непоправної біди? І кого тоді звинувачувати? Юристів? Громадські організації? Новітню світову практику?
