22 травня молодий чоловік прийшов на міську пристань у Херсоні, щоб наловити раків. Він потім згадував, що погода була хмарною, аж раптом хмари прорізало сонячне проміння й освітило фарватер. Глибина там сягає восьми метрів, але пірнальник побачив на дні спочатку яскраві плями — червоно-білі рукави чоловічої куртки, а відтак — зв’язану людину з гирею на ногах.
“Я бачила цю жахливу новину в інтернеті, що знайшли закатовану людину на дні річки — з проломленим черепом і гирею на ногах, але я не думала, що то мій Віталік, — голос Олени Лапчук тремтить. — Від 27 березня я не мала інформації про чоловіка, я відчувала, що росіяни його вбили, але надія все ж була. Тепер я вдячна Богу, що ми найшли тіло. Його ж міг зачепити катер і віднести в сторону — і ми б ніколи не дізналися, що з ним сталося…”
Віталію Лапчуку було 48 років. Він народився на Львівщині, але більшу частину життя прожив на Херсонщині (коли російські військові побачать у паспорті Віталія місце народження, то радітимуть, що упіймали справжнього “бандеру”). Віталій закінчив Львівське військове училище, служив у десантному батальйоні в Миколаєві. Тоді ж познайомився з Оленою: вона будувала заправку в селі Киселівка, яке Віталій проминав дорогою до батьків на Херсонщині.
“Молодий красивий військовий — як тут не закохатися? — згадує Олена. — Він був чудовою людиною. Його всі любили, особливо діти. До нього завжди бігли всі котики і песики на вулиці. Він був добрий, але водночас мав військову закалку: все мало бути чесно й правильно. Мав загострене відчуття справедливості”.
Віталій і Олена одружилися, побудували будинок у Степанівці — передмісті Херсона. Олена розвивала бізнес, Віталій очолював Херсонський факультет Одеського національного університету внутрішніх справ, захистив кандидатську з юридичної психології. Виховували двох синів. Останні кілька років Віталій працював у Києві у Держрезерві.
“Ми прожили разом ціле життя — 26 років, і це було прекрасне життя”, — говорить Олена Лапчук.
У перший день повномасштабної війни, коли росіяни вже бомбили аеродром через поле від їхнього будинку, Віталій приїхав у Херсон, до родини. Наступного — вирушив на Антонівський міст, де напередодні точилися бої. “Там стільки тіл було — наших військових і цивільних! Він побачив загиблого українського танкіста, зовсім молодого, приніс з машини покривало і накрив його. В автівках — розстріляні родини, діти. Він все пофотографував, — згадує Олена. — Ніхто у місті не знав, що робити, усюди був хаос. Тоді Віталік сказав: “Треба захищати Херсон”, і пішов до військкомату”.
У військкоматі від познайомився з Денисом Мироновим, якого російські військові так само згодом закатували до смерті. Отримавши відмову у військкоматі, вони записалися до херсонської тероборони, де разом формували роту з цивільних херсонців. “Віталій був командиром роти, а Денис — його замом. У їхньому підпорядкуванні було 59 людей. Вони нікому не показували списків з даними хлопців, чим їх і врятували. Навіть під катуваннями не видали своїх”.
На початку березня російські війська увішли в Херсон. Тіла розстріляних тероборонців, які вийшли на перехват колони важкої техніки лише з автоматами і коктейлями Молотова, знайшли в Бузковому парку і в мікрорайоні Шуменський. Від декого навіть і тіл не лишилося — самі фрагменти.
Віталій з Денисом почали їздити на хлібзавод. Вантажили там машину буханців, які потім роздавали бабусям і дідусям. А ще шукали покинуту зброю. “Клали її під хліб і везли через російські блокпости. Міркували, що зброя знадобиться під час звільнення Херсона від окупантів, — розповідає Олена. — А ще передавали українській армії координати, де саме розміщується ворожа техніка. Але їх хтось здав. Хтось, кому Віталій довіряв”.
27 березня Віталій Лапчук і Денис Миронов взяли каністри й вирушили на пошуки пального, якого в місті вже майже не було. Олена була в будинку матері, куди приїхав і її старший син (молодший живе за кордоном). Весь час надзвонювала чоловікові, але той спочатку не брав слухавку, а потім був поза зоною. О 13 годині до будинку під’їхали три джипи з намальованими на них “Z”. На телефоні Олени висвітилося ім’я “Віталік”: “Олено, відкрий мені ворота — вони заберуть зброю”.
На ватяних ногах жінка пішла до воріт. “Я побачила обличчя Віталіка — воно було чорне. Щелепа була повністю перебила, з розсіченої брови юшила кров, заливала очі. Обличчя було суцільним місивом. Його куртка була просочена кров’ю, — плаче Олена — Разом із ним на подвір’я зайшли дев’ятеро озброєних до зубів людей, навіть протигази мали з собою. Я ще подумала: навіщо їм протигази, будуть нас труїти?”.
Олена згадує, як почала кричати: “Хто ви такі, звідки, назвіть підрозділ, прізвища? Навіщо ви прийшли в мій дім, ви ж знаєте, що ви окупанти?”.
“Я все повторювала, що жоден з них не вартий і мізинця Віталія. І тоді один з них — з такими тупими скляними очима — сказав: “Ще одне слово — і ти складеш зуби”, — згадує жінка.
Дорогою до підвалу Віталію прикладом зламали лицьову кістку. Олена згадує, що чоловік був ледь живий. Згадує, як кричала її мама, притискаючи до грудей Біблію, як просила не чіпати Віталія. Згадує, як російські військові зайшли в дім, щоб винести з нього все — від ноутбуків і телефонів до парфумів і шкарпеток. “Навіть золоті зубні коронки забрали, які мама зберігала вдома, і всі мамині заощадження”, — говорить жінка. Забрали і зброю, яку Віталій з Денисом тут переховували, і дві американські рушниці дідуся Олени — він був мисливцем. Машини, що належали подружжю, — теж.
“А потім сказали: “Ви всі — терористи і нацисти, поїдете з нами”. Ми ледь маму відстояли, щоб її, жінку в літах і після складної хвороби, вже нікуди не везли”, — розповідає Олена. Старшу жінку лишили вдома, але вже за деякий час у її двір прилетіла касетна бомба. Її врятувало лише те, що була в іншій частині будинку.
“Коли вони натягали пакет на голову синові й зав’язували йому руки, я зловила погляд Віталіка. Він так на мене дивився, наче вибачався, що так сталося, наче почувався винним за те, що відбувається, — плаче Олена Лапчук. — Я хотіла його підтримати, що, мовляв, нічого, ми справимось, все буде добре. Я тоді не знала, що це останній його погляд”.
Родину привезли в будівлю обласного управління поліції в Херсонській області. Усіх трьох допитували в різних кімнатах. Олену від Віталія відділяла лише стіна, вона чула, що з ним там робили. Її з сином після допиту сфотографували, взяли відбитки пальців та завели до кімнати, де були інші люди з пакетами на головах. Олена була вся мокра — сльози і піт заливали її одяг. Було важко дихати — бо пакет на голові. Було важко дихати — бо за стіною катують Віталія. Згадує, як росіяни називали один одного на позивні.
“Серед них були “Біс” і “Ангел”, я ще подумала, які тут можуть бути ангели, самі біси”, — говорить Олена.
Олену з сином відпустили — вивезли під міст і викинули з машини. Жінка ще встигла їх спитати: “А де мій Віталік?”. А вони сказали, що він зізнався у тероризмі й тепер його судитимуть за законами РФ.
Коли Олена з сином нарешті дійшли до дому, то побачили, що в нього поцілила ракета. На всій вулиці — лише в нього. “Це дім, в якому ми прописані, вони бачили цю адресу в наших паспортах. Ракета пробила дах, зруйнувала сходи. Ми зайшли в дім — а там пил усюди, уламки, цегла. І килим тліє”, — згадує Олена. Тоді вона зрозуміла, що сьогодні їх відпустили, а завтра шукатимуть знову. Син поїхав до друзів, Олена забрала маму і теж поїхала до друзів. Там вона описала у соцмережах все, що з ними сталося.
“Я ще планувала побути в Херсоні, думала, що зможу чимось допомогти Віталіку. Ми з волонтерами обдзвонювали лікарні: його дуже сильно побили і я думала, йому нададуть допомогу, — розповідає Олена. — Пізніше, коли ми вже виїхали з міста, з’явилася надія, що він в Криму, де його мали би судити. Ми перерили весь Крим, ми писали в Червоний хрест в Тамбові і в Ростові. Але слідів Віталіка ніде не було”.
Родина Лапчуків змогла виїхати з окупованого Херсона вранці 7 квітня. Виїжджали з друзями, що мають маленьких дітей. Потрапили під обстріл, але залишилися цілі, лише автівки постраждали.
Увесь цей час Олена шукала Віталія, аж поки 9 червня не дізналася, що той закатований чоловік з річки — він. Віталія поховали поряд із батьком і братом Олени. Вона плаче, що навіть не змогла з ним проститися. “Коли ми деокупуємо Херсонщину, то вжахнемося масштабам терору, який там коїться. Людей грабують, викрадають, катують! — говорить Олена. І, витримавши коротку паузу, додає, — Ми всі дуже чекаємо на звільнення Херсонщини. У мене є лише один план — повернутися в рідне місто. Я буду відновлювати дім, буду жити. Я дуже хочу додому”.
На Херсонщині з початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну до правоохоронних органів надійшло майже 500 клопотань про викрадення людей. За даними Харківської правозахисної групи, станом на кінець червня 286 людей було викрадено і їхня подальша доля залишається невідомою. Ще 68 людей були викрадені та звільнені через кілька тижнів. Також окупанти вивезли з Херсона у невідомому напрямку 58 дітей-сиріт.
У звіті правозахисної організації Human Rights Watch йдеться про те, що з перших днів окупації росіяни затримували і викрадали українських військовослужбовців та представників тероборони, державних службовців, поліцейських, ветеранів, журналістів, активістів, що виступали проти окупації, волонтерів, а згодом почали викрадати випадкових людей.
“Російські війська перетворили окуповані райони півдня України на прірву страху та дикого беззаконня”, — заявила Юлія Горбунова, старший дослідник Human Rights Watch по Україні.
Прокоментуйте