Історією з фронту поділився на своїй сторінці Тернопільський обласний ТЦК та СП.
«Особисто я воюю за товаришів, що загинули…»
Юрій (позивний Спринтер) – офіцер гірсько-штурмового підрозділу 128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада, йому 29 років. До війни Юрій був цілком цивільною людиною, він закінчив Київський національний університет архітектури й будівництва, після якого певний час працював за кордоном, а далі в себе вдома на Львівщині. У лютому 2022 року, буквально за кілька днів до вторгнення росіян, у Юрія народилася донька.
– Тоді я дав собі установку – поки дитині не виповниться рік, на війну не піду, – розповідає Спринтер. – Хотів, щоб дитина хоч трохи підросла, і дружині було б легше без мене. Так воно й сталося. У лютому 2023-го, коли їхав на роботу, машину зупинили поліцейські й ТЦК. У мене давні проблеми з хребтом, однак я й не намагався «відкосити», одразу пішов у навчальний центр. Звідти мене направили на курси в Сухопутну академію, де я отримав офіцерське звання, після чого потрапив у 128 ОГШБр.
Юрій із тих офіцерів, котрі безпосередньо виконують складні бойові завдання разом із солдатами й сержантами, в тому числі йдуть на штурми.
– Нам поставили задачу відбити позиції в посадці, які втратив сусідній підрозділ, – кілька траншей, окопи й бліндаж. Там закріпилося до десятка росіян. Вночі ми непомітно добралися за 400 метрів до них і перед світанком, як тільки наш танк зробив постріл, пішли на штурм. Нас підтримувала ствольна артилерія, мінометка і дрони. Я був старшим, контролював, щоб росіянам не змогла надійти підмога на квадриках чи мотоциклах. Росіяни виявили запеклий опір, і в нас почалися поранені. Дуже швидко ворогу на підмогу прилетіли кілька десятків ФПВ-шок плюс дрони зі скидами, підключилися також арта й міномети. Нам треба було діяти дуже швидко. Ми були на позиціях за кілька хвилин і почали ближній бій. Кілька росіян спробували втекти через поле, одного я дістав із кулемета, інші або загинули, або відстрілювалися. Особливо затятим виявився один, що сидів у бліндажі. Ми закинули туди десь 15 гранат, а він усе одно стріляв. Або трупами своїх прикривався, або мав там нору. Щоб просунутися вперед, ми мусіли пройти той бліндаж. Росіянин замовк, тільки коли я влупив у бліндаж із «мухи» термобаричною гранатою. Так ми змогли просунутися далі й відбити позиції…
У тому бою він загинув…
Під час штурму особливо відзначився один із бійців, котрий прикривав товаришів у найважчі хвилини. На жаль, у тому бою він загинув.
– Коли ми пройшли ворожий бліндаж і просунулися вперед, на нас налетіли ФПВ-шки, а до позицій почало наближатися підкріплення росіян, – продовжує Юрій. – Наш товариш отримав поранення в спину, однак попросив залишити максимум боєкомплекту й поки ми відходили в бліндаж, щоб сховатися від дронів, прикривав нас. Через кілька хвилин, незважаючи на поранення, він сам зміг повернутися до нас. Затим ми отримали команду евакуювати поранених до пікапа, який зумів під’їхати на максимальну близькість. Туди треба було пройти кілька сотень метрів, і в цей час нас накрили з міномета. На жаль, товариш, що прикривав нас, загинув…
Сам Юрій до виконання складних бойових задач ставиться з холодним розумом.
– Тут усе просто – або ти, або тебе. Думати під час бою нема коли, дієш автоматично. Це вже потім аналізуєш… За що воюю особисто я? За товаришів, що загинули. У нас дуже дружній колектив, хлопці з різних регіонів, переважно захід і центр. Усі прості роботяги, 90 відсотків мобілізовані. Саме за них і воюю, а та земля в Луганську чи Донецьку мені не потрібна… Звідки беру сили? Мені просто треба час від часу побути вдома біля дружини й доньки – цього достатньо.
