Після полону повернувся захисник Володимир Мотика. У полон Володимир Мотика потрапив в червні 2022-го. Наступного дня в молодшої доньки був випускний. Він так тоді і не дізнався, що Даринка здала НМТ з історії на 200 балів та закінчила школу із золотою медаллю. А старша донька згодом народила дитину. Про це та більше в матеріалі 20 хвилин.
«Діти, молимося, — Світлана, дружина звільненого з полону Володимира Мотики, згадує, як побачила 10 червня, що прийшло повідомлення в додатку «ДІЯ». Ще не відкриваючи, ніби відчувала — це про чоловіка. Далі боялася вірити і власним очам, і написаному: «Ваш чоловік звільнений з полону». — Неможливо передати, що ми відчували в цей момент. Довго не могли прийти до себе…»
У червні 2022 потрапив в полон
56-річний Володимир Мотика — вчитель фізкультури Підволочиського ліцею ім. Франка, добровільно пішов у ТЦК в перші дні повномасштабного вторгнення. Спочатку служив в роті охорони, від 2 березня 2022-го — у лавах ЗСУ. З військового досвіду — строкова служба десантником у юності. Але дружина згадує, як чоловік не раз казав, мовляв, молоді мають жити, дітей народжувати. А він у 50 має йти їх захищати.
— Вони стояли до кінця, і, як писав в інтерв’ю Юрій Бутусов, якому я особисто телефонувала, їм вдалося врятувати багато життів наших хлопців і техніки — основна сила тоді змогла відійти, — згадує Світлана Мотика. — Що чоловік у полоні, я дізналася тоді з російських пабліків. Побачила його на відео 24 червня. Молодша дочка Даринка саме закінчила 11 клас, наступного дня мав бути випускний.
На передову у складі 24 бригади потрапив у травні 2022 року. Точилися серйозні бої, і ворог намагався взяти наших воїнів в кільце, згадує дружина. 22 червня Володимир потрапив у полон.
— Даринка підтримувала мене, а я її, — згадує пані Світлана. — Вона так хотіла похвалитися татові, що склала НМТ з історії на 200 балів і закінчила школу із золотою медаллю. Вона так хотіла сказати татові, що це все завдяки йому… На випускний вирішили йти, бо, як казала донька: «Тато хотів мене бачити на випускному».
Після полону повернувся захисник Володимир Мотика
Щойно дізналася про полон, пані Світлана звернулася до місцевого ТЦК. Там переконували, що це неправда, згадує дружина. Потім написала заяву до поліції. А через кілька днів прийшло сповіщення від військової частини, де служив чоловік, що він потрапив у полон.
— Далі майже два місяці чекали на акт розслідування, нам повідомили, що разом із побратимами вони потрапили в полон, що мій чоловік наказів не порушував і виконував свій обов’язок до кінця, — розповіла пані Світлана. — Я написала в Київ, а звідти сповіщення прийшло у Підволочиськ.
Привертали увагу світу
Тим часом дружина доєдналася до кагорти жінок, чоловіки яких тоді потрапили у полон. Усього їх було в групі 24-ро. Вони спільно писали листи до всіх можливих інстанцій та відправляли своїх представниць до Папи Римського, у Стокгольм, Польщу — зі списками полонених чоловіків і їхніми портретами. Як пояснює пані Світлана, щоб був розголос. Щоб інші розуміли, що Україна бореться з потужним ворогом. І треба було привертати увагу світу до цього.
Жінка згадує, що підтвердження Червоного хреста про чоловіка-полоненого чекала півтора року. Зверталася й в ООН та омбудсмена — звідти отримувала позитивні слова підтримки. Особлива подяка СБУ — від усіх жінок групи, каже пані Світлана.
— Зазначу, що у всіх державних органах України дуже толерантно ставилися до мене, з розумінням, хоча, згадую, коли був крайній обмін полоненими, а чоловіка не було у списках, я була занадто емоційною у розмові із представниками держорганів. Потім вибачалася, — зізналася пані Світлана.
Вісточки про чоловіка, де він і що хоча би живий, отримувала за ці три роки лише від вже звільнених з полону. Група жінок, що об’єдналися, кожного обміну шукали, моніторили, хто вже вийшов, зв’язувалися з колишніми бранцями росії і показували фото рідних. Так і дізнавалися, де вони і що хоча би живі. Їхня група жінок, хоча й маленька, але дуже потужна, зізнається пані Світлана. Роботу проводили колосальну, і підтримували одна одну.
— Найбільше мене підкосив обмін полоненими 19 квітня, коли я зрозуміла, що чоловіка у списках знову немає, — згадує пані Світлана. — Чи це так співпало, бо мала дуже велику надію. Але тоді я буквально злягла, захворіла так, що на Пасху не могла з ліжка підвестися. А ми лише вдвох із дочкою. Потім брала себе в руки, бо усвідомлювала, що потрібно далі боротися. Записуватися на прийоми до різних інстанцій, молитися. Я дуже багато монастирів об’їздила — як в Україні, так і за кордоном. Чоловік, коли повернувся, розповів, що відчував це. І сам у полоні почав багато молитися. Бо, зізнався, віра — це те, що тримало у неволі.
Питав про дітей і школу
Дуже важко чекати рідних. І віра та молитва — неабияка підтримка, запевняє пані Світлана. Примушували триматися і учні — жінка вчителює у ліцеї, викладає історію.
— У нас був урок, я розповідала дітям про війну, полон, — і починаю плакати, — згадує пані Світлана. — Підходить мій учень, обійняв і каже — не плачте, все буде добре. Діти щиріші, це велика підтримка.
За час, доки чоловік був у полоні, дружині не раз телефонували шахраї. І за гроші пропонували його почути. А вона корила себе, що не приставала на їхні пропозиції. Може був хоч малесенький шанс почути чоловіка?..
— Коли подзвонили з координаційного штабу, що чоловіка звільнили, боялася вірити, просила дати йому слухавку, — пані Світлана сміється, згадуючи той день. — Вони терпляче пояснювали, мовляв, ми в Києві, а чоловік на кордоні. Та запевняли, що офіційна організація, і з таким не жартують. А мені потрібно було просто почути його голос.
Через хвилин 30 після цього Володимир зателефонував. Як розповів згодом, підійшов до волонтерки, в руках якої побачив телефон, і попросив подзвонити. Світлана Мотика почула у слухавці: «Доброго здоров’я…» Чоловік часто так вітався і любив жартувати, каже дружина.
— Я все розпитувала, чи він в порядку, чи здоровий, а чоловік віджартовувався, мовляв, руки-ноги є — значить здоровий, — згадує пані Світлана першу розмову після трирічного полону. — Питав, як ми, чи всі живі-здорові. У нього був шок — він не знав, що в нього внук народився і що Данилкові вже 2,5 рочка. А другим шоком було, що їх дуже гарно зустріли в Україні. Їх там, у полоні, лякали, що вони тут нікому не потрібні… Після цього, звісно ж, запитав — як школа, хто за мене уроки читав (сміється — прим. авт.).
Молимося і качаємо прес
Попри завірення чоловіка, що в нього все добре, дружина сумнівається, бо трирічний полон навряд чи минув безслідно. Володимир розповідав, що в полоні рятували і не давали впасти духом молитва та фізкультура.
— Хлопці, як виходили – передавали від нього вітання. Я спочатку з насторогою ставилася. Але потім було дві перевірки — що чоловік вчитель фізкультури і що дуже гарно говорить українською, — згадує пані Світлана. — Хлопці розповідали, що він їх вчив української мови і займатися спортом. А коли хтось зневірився, одразу підбадьорював: чого падаєте духом? Молимося або качаємо прес. Це їх врятувало, аби не збожеволіли. Хлопці згадували, як прокидалися в 6 ранку, коли у полоні був підйом, а Ярославович вже стояв біля вікна і молився. Не знаю, що він пережив, але прохопився, що росіяни — нелюди.
А пані Світлана і учнів своїх вчить, що винен не один путін. Не він їх вчить вбивати, катувати та знущатися.
— Нам просто треба добре пам’ятати історію, — каже Світлана Мотика. — Якби ми її пам’ятали — мали би підготуватися до війни. Бо вона навіть не столітня. Росіяни — це люди, які ненавидять нас. Згадати Батуринську трагедію, революцію 17-18 років 20 століття, голодомор. І якщо хтось думає досі, що то поганий путін, а росіяни добрі – це не так. Патріотизму нам все таки бракує. Я боюся сказати чоловікові, скільки його знайомих і де зараз.
Чи побачаться із чоловіком найближчими днями, дружина не знає.
Не втрачати віру, надію — і молитися, радить жінка тим, хто поки не дочекався повернення рідних із полону. Не опускати рук і стукати у всі двері. Часом видається, що це зробити неможливо. Все, втомилася. А потім брати себе в руки і йти вперед. Допомагає спілкування з такими, як і вони, — ті, що чекають. Інші навряд чи зрозуміють, припускає пані Світлана. У неї ж, запевняє, була найкраща підтримка — оті 24 жінок, які чекали і за цей час стали наче рідними. Дуже прикро, що ще восьмеро поки не дочекалися своїх чоловіків і синів.
— У нас все буде добре, у всіх в Україні, бо ми на це заслуговуємо. Ми стільки боролися – обов’язково виборемо свободу і соборність, — переконана пані Світлана. — Бо маємо заради кого. Коли чоловіка обміняли, він стояв і дивився в небо. І сказав: «Наше українське небо найкраще. Наша земля, країна, люди — найкращі. І все буде Україна!»
Ми писали також: З полону на Тернопільщину повернулися важкопоранені та тяжкохворі захисники.
