Народився він в селі Скалева (нині Голованівського району) Кіровоградської області в родині селян. Сім’я була багатодітною (десятеро дітей) і часто терпіла нестатки. Проте батько Івана був освіченою людиною.
“Батько мій, майже єдиний грамотний чоловік на селі, виписував тоді газету «Сільський вісник», і в якості грамотної людини він іноді підміняв сільського писаря, – розповідав Іван Мазур”.
У 1906 році Іван закінчує з відзнакою 2-х класне міністерське училище в Новоархангельську Херсонської губернії. Із спогадів І. С. Мазура про його нелегке бідне дитинство, завдяки матеріалу, який підготували працівники Тернопільського обласного краєзнавчого музею, дізнаємося, що до навчання з батьком до навчання діставалися
“…зайцями в товарняках після перевозки вугілля, а вночі, рятуючись від дорожніх контролерів, виходили з території станції і під копицею сіна в полі перечікували час до наступного товарняка…”.
Закінчивши військово-фельдшерську школу у 1910 році, юнак вступає у Київський медичний інститут, навчання завершує лише в 1922 році.
-Подальший життєвий шлях та професійна діяльність Мазура Івана Степановича пов’язані з Тернополем, куди він переїжджає із сім’єю одразу ж після закінчення війни. Тут з 1945 по 1973 рік працює завідуючим очним відділенням Тернопільської обласної лікарні. Він прибуває у напівзруйноване війною місто, де не було жодного спеціаліста з очних хвороб, – розповідають Галина Гнатишин і Люба Вдовин, наукові співробітники відділу фондів.
Зі спогадів лікаря дізнаємося:
“…мені прийшлося жити і працювати в самих важких умовах, які тільки випадали на мою долю. Післявоєнна розруха, як і в самому обласному центрі, так і на периферії області, повністю виведені із ладу медичні заклади, відсутність медичних кадрів і медичного обладнання, холод і голод населення, широко розповсюджені інфекційні і соціальні очні хвороби – трахоми, туберкульоз, глаукоми та ін. – вимагали від мене і моїх небагатьох працівників великої напруги і сил…”.
Через місяць після приїзду в місто Тернопіль, І. С. Мазур добивається відкриття очного стаціонару на 30 ліжок у старому напіврозваленому будинку колишньої єврейської лікарні (суч. бульвар Т. Г. Шевченка). У своїх спогадах він пізніше напише:
“В перші півтора року роботи через цей примітивно обставлений стаціонар пройшло 1015 пацієнтів (через кабінет поліклініки – понад 12000 чол.). Невдовзі Іван Степанович організовує курси перекваліфікації для лікарів-офтальмологів (~100 чол.), обласні науково-медичні товариства лікарів, які очолює протягом багатьох років”.
Більше шестидесяти років Іван Степанович віддавав свої сили, професійні уміння, знання і багатий лікарський досвід на благо людей. Лікуватися до нього приїжджали хворі з усіх куточків України, а також з-за кордону.
Прокоментуйте