Автор: Алла Заможська, співзасновник ГО “Батьки Полтавщини”.
Про українську літературу можна говорити багато, проте вона має одну рису – несе страждання і сум. Так було за часів, коли я ходила до школи, так вчився мій син, так зараз навчається моя донька.
Я є і буду тією людиною, яка зрадіє, коли плач приберуть з шкільної програми. Бо вважаю, що Шевченка вчити в молодших класах зарано, а от так, як його вчать, взагалі не треба ніколи вчити.
Другий клас – літературне читання (автор Науменко) – коротка розповідь про Шевченка – начебто нічого такого поганого – народився, гарно співав, грав на скрипці й кобзі, чогось не малював (певно, забули описати). А далі… далі йде остання фраза – «От тільки життя в нього було тяжке…»
На цьому ж, звичайно, у класах не зупиняються і розповідають, яке ж те тяжке життя. А Тарас уже починає здаватися старим дідуганом. Який, окрім жалю, не викликає нічого. При чому вивчати починають його творчість з «Зоре моя вечірняя», слава Богу, без останніх двох речень.
Далі вивчають Лесю Українку, яка, хоч і не помирала в другому класі, але і там замість вишеньок-черешеньок вчать уривок з « Лісової пісні».
Івана Франка починають вчити з «Лис Микита». Причому теж уривком. Я взагалі не берусь судити, настільки це дитячий твір, але, судячи з усього, навіть сам Франко так не думав, бо він писав: «Ся віршована казка, яку ви, дорогі браття, певно вже читали, над котрою дехто, може, тільки сміявся, а дехто, може, й глибше задумався, міркуючи, що у нас, між хрещеними людьми не одно таке діється, про яке тут у казці розказано, — се не моя видумка, а має свою історію…». То, може, його таки вивчати трішки пізніш і повністю? Заодно продовжити і вивчати «Звірячий Парламент»?
Взагалі вся художня література молодших класів пронизана оцими уривками – нібито для розширення кругозору, але зовсім не вчить любити літературу. І розуміти її. Я особисто в сім років зачитувалась казками ще. Але не отими, що про Колобка чи рукавичку, тими, що зі збірки глибоких українських казок, про які більшість і гадки не мали, що вони існують.
Автор Савченко вирішує (і цілком справедливо), що Шевченка в другому класі достатньо. Достатньо – бо вбиває вона важкою артилерією думку про нещасного Шевченка. «І Тарас любив свою ніжну, ласкаву трудівницю-маму. Вона часто хворіла і, коли йому було дев’ять років, тяжко занедужала й померла . Гірко плакав Тарас над ненькою, але що можуть допомогти сльози? Другого дня викопали у вишняку яму і там, як заповідала мати, поховали її.
Тяжке життя настало для сиріт. Нікому було приголубити, їсти зварити, сорочку випрати, за господарством доглянути…». Класична маніпуляція. І знову уривки.
Окрема тема казки – чи потрібно вивчати рукавичку в другому класі? Це твір для трьох років. Причому абсолютно всі знають його напам’ять у той же час.
У третьому класі у автора Науменко – Шевченка нема, зате є коник-горбоконик, казка про рибака і рибку і… що мене взагалі здивувало – я не знала, що «Гуси-лебеді летять» – то дитяча творчість Михайла Стельмаха. Як не знаю, настільки книга про Карлсона відноситься до гумористичних.
Автор Савченко приділяє Шевченку аж з добрий десяток сторінок, і всі вони про важку долю Тараса. Як він страждав маленьким і які нещасні в нього були сестри. На жаль, радянська пропаганда продовжує і надалі розповсюджуватися серед дітей. Слава Богу, у цього автора Карлсон – таки це казка, а не гумористичний твір.
Четвертий клас можу пройтись лише за автором Савченко – Науменко не знайшла. У нас є п’ять видатних письменників: Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка, Павло Тичина, Максим Рильський. Я не буду про двох останніх писати, але чи доцільно їх вивчати зараз – невідомо. Всі ми знаємо сакраменте – трактор в полі дир-дир-дир – ми за мир. Як і те, щоб жити, він був «співачем» партії Леніна. Але повернемось до страждань – у Савченко страждають і Франко, і Леся Українка. Шевченко не дуже – видно, відстраждав у минулому році. Зате цікава рекомендація вивчити вірш напам’ять:
Вітер віє-повіває,
по полю гуляє,
на могилі кобзар сидить
та на кобзі грає.
Кругом його степ , як море
Широке синіє:
За могилою могила,
А там – тільки мріє.
Сивий вус, стару чуприну
Вітер розвиває;
То приляже та послуха,
Як кобзар співає.
Я не знаю, ХТО і КОЛИ сказав, що це дитячий твір.
Франко народився в заможній родині сільського коваля, і хоча батько помер, коли поету було дев’ять років, у нього був вітчим, який фактично і замінив йому батька. Мати теж пішла з життя у юному віці Франка, але це не завадило йому здобути прекрасну освіту. І йому повезло народитися не в царській Росії. І хоча він був переслідуваний австрійською владою і на старості він і дружина були досить хворі – життя було цілком нормальне для того часу.
Леся Українка хворіла на туберкульоз кісток з дванадцяти років. На той час абсолютно невиліковна хвороба. Але ця хвороба, як і родинні зв’язки з відомими діячами того часу, як не дивно прозвучить, і сформувала світогляд Лесі, бо лікуватися вона була змушена за кордоном. Так, їй було важко фізично, але стражданням її життя назвати важко. Я взагалі думаю, що Леся Українка була сильною жінкою і навряд чи думала про свою хворобу постійно.
От несе українська література змалечку нужденність і страждання. Міцним гвіздком вбиваючи це в дитячі серця. Але і це не найголовніше.
Мені не дає спокою питання – чому не вивчають ті твори повністю? Ну нехай буди три твори на рік. П’ять чи десять, але не уривок, а від початку до кінця. З повним розбором, сценками, есе, навіть показами кіно. І без вічно нужденних…
Лише тоді діти будуть не просто завчати, а розуміти те, про що читають. І якби ті твори були за віком – то взагалі було б класно. Щоб діти читали про себе, або таких, як самі вони. І вибираючи між Астрід Ліндгрен і Шевченком у третьому класі – я виберу Астрід Ліндгрен. На весь навчальний рік. Бо там цікаво і зрозуміло. А творів вистачить у неї.
Прокоментуйте