Іконописець Володимир Шерстій пройшов пекельні бої на Харківщині, а тепер ще переконливіше несе людям світло своєю творчістю. У своїх іконах, у ликах святих. Не вкладається в голові, що іконописцю довелося взяти до рук зброю. Проте, коли країна в небезпеці, то обороняти свою землю – святий обов’язок кожного. Про це та більше пише Іванна Гошій, Сільський господар.
Пан Володимир пішов на фронт добровільно, хоча міг залишатися вдома, бо непризовного віку. У військкоматі його не брали на службу, тож самотужки добрався на фронт і допомагав воїнам батальйону «Карпатська Січ». Без зарплати, без соцгарантій, керувався тільки почуттям відповідальності перед своїм народом. В окопах знайшов дощечку і намалював олівцем ікону Покрови для своїх побратимів. «Омофором покрий Карпатську Січ» – підписав. Нині іконописець уже вдома, хоча не покидає думку знову поїхати на фронт.
Іконописець Володимир Шерстій пройшов пекельні бої на Харківщині
«Вам 60 із гаком – непризовний. Закон є закон…»
Пан Володимир добре знає, що таке війна, бо від 2014-го їздив волонтером на передову, а торік воював у батальйоні «Карпатська Січ» на ізюмському напрямку Харківщини. Ніс службу в сотні, що складається з іноземців та українців, які мешкали за кордоном. Свого часу митець упродовж п’яти років жив у Бразилії та Аргентині, знає португальську мову.
– Першими днями масштабного вторгнення росії в Україну я навідався до військкомату в Чорткові. Пройшов медкомісію, але мене не взяли на службу через мої «багаті» роки, – усміхається пан Володимир. – Мені – 62, а призовний вік – до 60. «Вам вже трохи з гаком…» – завагались у військкоматі. «Ну і що? Почуваюся добре», – відповів. «Закон є закон…» – пояснили. Однак я не спинявся. Перечекав якийсь час і знову прийшов до військкомату. «Хочу на передову», – просився. «Покличемо вас», – обіцяли. Так я й не дочекався, що запросять на службу. Сів із волонтерами в бус і поїхав на фронт, аби внести свою лепту в цю важливу боротьбу нашого народу. Захистити Україну від ворога – це обов’язок кожного українця. На Харківщині я потрапив до іноземного підрозділу «Карпатська Січ». Ми тримали оборону на ізюмському напрямку – Барвінкове, Вірнопілля. Зі мною були іноземні вояки – андалузець, іспанець, англієць, аргентинець, перуанець, колумбієць, американець, німець, швед та інші. На другий день моєї служби був прорив, ми потрапили під обстріли, я пройшов бойове хрещення. Тоді пережив перші втрати… Чехові відірвало голову й руку… В наступних важких боях ще кілька наших хлопців, на жаль, відійшли «на щиті».
«Зі шведом «говорили» жестами, пів дня просто сміялися»
У своєму підрозділі «Карпатської Січі» пан Володимир був одним із найстарших вояків. Молодші захисники поважали його за щирість. – Війна нашу молодь не марнує. На фронті – свідомі та відповідальні, – продовжує іконописець. – Усі мотивовані, ніхто не нарікав, не нив, не ховався за спинами інших. Хлопці приходили з успішного завдання в ейфорії. Обмірковували подальшу стратегію.
Налаштовані дуже позитивно. Добре організували свій побут, мали що їсти. У нас був чудовий командир Олег Куцин. Світла йому пам’ять… Ще за дві години до його загибелі ми розмовляли… Разом із побратимами сиділи в посадках іноді за 500 метрів від росіян. Мене взяли в іноземний підрозділ, бо знаю португальську мову. Міг поговорити з бразилійцем, а якось стояв у наряді зі шведом, то знаходили порозуміння на жестах, а пів дня просто сміялися. Сміх додавав сил. У той час точилися пекельні бої за окупований Ізюм. Ми базувалися у підвалі школи в одному з сіл. росіяни цілодобово гатили по нас.
Зрівняли школу із землею, повністю знищили два поверхи. Дехто із хлопців отримав контузію. В якийсь період нас було в підвалі майже 300 солдатів. Почалася злива – ллє через панелі на нас. Розмістилися штабелями на карематах у спальниках і набиралися сил на наступні бої. Вологі серветки і вода з пляшки – вся гігієна в тих умовах, але військовим не звикати. В окопах під обстрілами і того часто нема. Якось я вибіг на кілька хвилин на вулицю, щоби зробити фото, то здавалося, що стріляють прицільно по мені. Страшно, але там нема часу думати про страх. Вдома психологічно важче, бо не можу звідси допомогти побратимам.
«Допомагаємо ЗСУ і віримо, бо віра крокує попереду дива»
Хоча пан Володимир ніс службу офіційно, уклав контракт із ЗСУ, але через свій непризовний вік не міг претендувати на зарплату чи якусь соціальну допомогу. Без грошового забезпечення трохи складно на передовій, адже є різні потреби, на які бійці скидаються з власної кишені. Поки що наш земляк вдома, пише ікони, але рветься на фронт. Від початку війни в Україні він творить серію «Ікони, обпалені війною».
У його руках оживають найнесподіваніші речі – дощечки, ящики від снарядів, дверні тафлі, гільзи. – Шкода, що я ніс службу не так довго. Відправили мене додому трохи перепочити. Але якби треба, я знову готовий іти, – каже чоловік. – У мене все під руками – форма, спорядження, навіть маю власну зареєстровану зброю. Хочу ще якийсь вишкіл пройти, щоби бути у формі. Підмога на фронті потрібна. Росіяни ненавидять нас, а ми їх нині – ще більше. росія вважає нас недонацією. Навіть не хочу про них згадувати. Не хочу обдумувати, чи є «хорошіє русскіє». Усі вони відповідальні за злочини в Україні.
Для побратимів я намалював на «нульовці» ікону Покрови. Тримають у бліндажі – оберігає їх. Якось вранці я вмивався біля окопа і побачив збиті дошки. Взяв одну, почистив трохи і зобразив на ній Богородицю. Фарб, звісно, із собою не мав. Але напередодні хлопці ходили в село і принесли пачку кольорових олівців. Поки побратими готувалися копати новий бліндаж, я намалював чорним олівцем ікону. Нещодавно також розмалював гільзи із передової. Важко назвати метал із війни витвором мистецтва, бо розуміємо, яка його суть, але творчо перевтілюю ці речі.
Якщо розписати гільзу чимось світлим і позитивним, так би мовити поставити своє клеймо, то виникає новий зміст. Це вже не вбивчий ресурс. Добро перемагає зло! Щоби перемогти у війні з росією, маємо докладати зусиль, допомагати ЗСУ, а ще – вірити, бо віра крокує попереду дива. Україна обов’язково переможе!
Ми писали також: Історія ветерана з Тернопільщини Романа Ванжула.
