Історія артилериста Бодька з 44 бригади. Знайомтеся, номер обслуги гарматного розрахунку 44-ї артбригади на псевдо, співзвучне із його гарматою — Бодько.
Служить із 2017 року за контрактом. Відбулися, каже, тоді певні перипетії тож вирішив змінити життя. Військовими були і батько, і дідусь, тож напрямок — близький по духу. До слова, батько пройшов другу світову, повернувся без ноги, ходив на протезі.
Зараз нашому героєві 47. До служби, у цивільному житті працював переважно на будовах. Родом Бодько із Хмельниччини.
Тоді, у 2017 звернувся в військкомат, на навчаннях був представник 44-ї артилерійської бригади, Бодько підходив за спеціальністю, туди і записався.
Історія артилериста Бодька з 44 бригади
— Спершу був старшим водієм механіком, а зараз в гармашах на САУ (самохідна артилерійська установка, — прим.ред), — коротко зазначив про свою службу.
До повномасштабного нападу здобував бойовий досвід в АТО, обороняв у своєму підрозділі кордони, працював на тягачі БТ-ЛБ ( багатоцільовий транспортер легкий броньований). 24 лютого їхали виконувати завдання під Білорусь, на прорив.
— Не вірилося до останнього, що все почалося, — каже. — Вже, коли були ближче до Києва, прилетіло пару бомб неподалік, тоді і відчулося.
Спершу все було незрозуміло. Переміщення, накази, зупинки, але під справжній обстріл тоді ще не потрапляли. Перший місяць війни підрозділ тримав позиції під білоруським кордоном, у районі Малина. Стояли там, щоб не допустити прориву ворога.
За місяць їх перекинули ближче до Києва — в район Бучі. Саме тоді довелося відчути, що таке війна. Потрапили під мінометний обстріл, з’явилися перші втрати.
— Загинув мій колишній командир гармати, — пригадує з сумом. — Ми ще разом служили в АТО. Тоді й відчулося, що пахне смертю.
Про страх не було коли думати. Все відбувалося інстинктивно: вихід, свист, і вже шукаєш, де впасти, аби вціліти.
Найнебезпечніше, каже, було на Донеччині та в Запорізькій області, під Томаківкою. Там ворог працював і мінометами, і танками. На початку війни Бодько ще був у протитанкових підрозділах, а вже з листопада перейшов до гарматного розрахунку.
— Найстрашніше було тоді, коли треба було сідати в машину й витягувати гармату, — згадує. — Команда відходу, під’їжджаєш, підчіпляєш, а поруч розривається. В дорозі — тільки жести, бо нічого не чути.
У листопаді підрозділ відправили на навчання до Польщі. Там опановували «Краби», польські самохідні гаубиці. Протестували, але машини повернули назад на доопрацювання.
Зараз Бодько — майстер, номер обслуги на «Богдані». Його завдання — зарядити снаряд, порох, капсуль, перевірити стан гармати. Кожна дрібниця має значення. Якщо є навіть найменший збій, одразу — стоп стрільба й гармату на обслуговування.
САУ «Богдана» для нього стала зовсім іншим рівнем служби. Обов’язки, каже, значно ліпші в порівнянні з попереднім досвідом, а головне — колектив чудовий. Постійні переміщення, мобільність: вистрілили — і поїхали. Не залишаємось на місці, і саме це — найбільша перевага. Плюс, звісно, влучність.
— Отримуємо відео влучань: «Ціль уражена!», — посміхається. — Реагуємо емоційно, весело. Кожен влучний постріл — це ближче до перемоги. Це означає, що ворогів стало менше.
Бувало, влучали по техніці, по піхоті, навіть по мотоциклістах. Працюють і вдень, і вночі, завжди на поготові.
— Відпрацювали супер — задоволені, — коротко підсумовує.
Робота у гарматному розрахунку — це постійна напруга. Координати скидають, і підрозділ починає відпрацьовувати. Буває так, що день починається о п’ятій ранку й триває до першої чи другої ночі.
Взимку навантаження було ще більшим. Найчастіше — від п’яти до двадцяти за раз. Інколи відповідь від ворога прилітає миттєво, тоді доводиться перечікувати.
— Вони відстрілюють здебільшого «Гіацинтами», — розповідає боєць. — А зазвичай працюють «Кабами», безпілотниками, «Ланцетами».
Буває, небо буквально кишить. Якщо є можливість — збивають. Стріляли й з автомата, і навіть із рушниці.
— Якось два ланцета збили за один день, — пригадує. — Один упав метрів за двісті перед машиною, інший — за машиною, десь за шістдесят-сімдесят метрів. Осколки розлетілися, але нас не зачепило: ми тоді були в посадці. Поле було м’яке, після відлиги, осколки просто пішли в землю.
Це трапилося на початку року, в лютому. Морозів майже не було, відлига, а працювати доводилося без зупину. Якщо загроза критична — дрон збивають. Якщо ж ні — намагаються не чіпати.
Вдома на нього чекають діти, сестри, племінники. Рідні знають: Бодько завжди був опорою для своєї сім’ї, як колись його батько.
Батько теж пройшов війну. Повернувся без ноги, ходив на протезі, прожив до сімдесяти й відійшов у 1998-му. Дідусь — теж військовий. Багато не розповідали, хіба що друзям за столом. Малим Бодько слухав ті історії і, можливо, саме вони вплинули на його вибір.
— Тоді було соромно не служити, — зізнається. — Я строкової не пройшов, мав відстрочку по догляду за батьком.
Пізніше армія врятувала його у непрості повороти долі. І він вдячний за цей шанс. Бо армія стала для нього сім’єю — справжньою, міцною.
— Це вірні друзі, — каже. — Так, війна — це небезпека. Але найбільше щастя — мати своїх людей поруч, відчувати підтримку і дружбу.
Читайте також: Воїни 44 окремої артилерійської бригади кличуть до себе захисників.
