Сотні кілограмів щодня переносить на плечах — така вага його війни, а боїться лише одного: прокинутися безкорисним. Знайомтеся, у проєкті «Героям слава» — історія навідника 44-ї артилерійської бригади на псевдо Прапор. Про це писали 20 хвилин.
48 годин на рішення
У юності 41-річний Прапор, родом із Тернопільщини, мріяв стати юристом, та життя розпорядилося інакше, і юрист із нього так і не вийшов.
У 2002 році вступив до Хмельницької академії прикордонних військ. Шість років служби — з 2002-го по 2008-й.
— За чотири роки я став старшиною, потім — техніком, — пригадує службу у мирний час. — Ми чергували в горах: рік у горах, рік на рівнинах.
Після контракту працював в Україні, спробував заробляти і за кордоном. До лютого 2022 року його життя було поділене між двома країнами.
— 28 лютого я мав їхати знову на роботу, — говорить він. — 24-го староста повідомив, що почалася війна.
Те, що сталося далі, Прапор розповідає швидко, без зайвих емоцій.
— 25-го я вже був у військкоматі, 26-го — у частині.
За сорок вісім годин чоловік перетворився на солдата.
Від Волині до Запоріжжя
— Тоді ще були невизначеності, — пригадує той перший місяць.
Прапор потрапив до резерву, де формувалася окрема зведена батарея.
— Місяць пробули у резерві, мали вчитися працювати на «Рапірах», — пригадує. — Ми були окрема зведена батарея.
Плани змінювалися часто.
— Мали їхати на Донецьк — поїхали на Волинь. Там навчалися та охороняли чотири місяці. Потім було навчання в Німеччині на гаубиці M-777.
Західна техніка, західні інструктори. Українські артилеристи вчилися швидко, із зацікавленістю. Вони сприймали техніку як шанс підвищити ефективність в бою, та тоді ще не знали, що на «сімках» їм так і не доведеться воювати.
Далі — Запорізький напрямок. І так досі: Оріхів, Степногірськ. У цьому «і так досі» — майже чотири роки війни.
Одна гармата знищила десять
— Найінтенсивнішою війна далася у 2023 році, починаючи з весни, — каже Прапор. — Ми отримували від окупантів по 240 снарядів по позиції за два дні.
240 разів, коли земля здригається під ногами, коли доля вирішує, хто залишиться живим…
— А ми за місяць знищили ворожу батарею, — з професійною гордістю усміхається співрозмовник. — Одна наша гармата знищила десять їхніх гармат разом із особовим складом.
Коли на хлопців сипалися сотні снарядів, вони методично й майстерно виконували роботу і врешті-решт виграли дуель.
— На той час працювали на FH-70, — уточнює Прапор. — Гармати класні, влучні. Але стволів до них не було. Мабуть, уже своє відпрацювали.
Потім Прапор розповідає деталь, яка показує реальність війни краще за будь-яку статистику:
— При тому, що за інструкціями європейської гармати дозволено стріляти до трьох тисяч пострілів, ми вистріляли вісім тисяч. Нарізи сточуються — снаряд уже не летить точно.
А потім прийшли «Богдани» — українські самохідні гаубиці.
— Є недоліки, але це наше — є і запчастини, — каже він. — Їх привозять, замінюють за день-два, швидко ремонтують.
«Ланцет» — за три метри
Зараз Прапор — навідник, часом замінює командира гармати за його відсутності.
— Колектив за три роки зрісся, уже як родина, — ділиться з позитивом Прапор. І, посміхаючись, додає:
— З дружиною менше часу проводжу, ніж із побратимами; тут усі свої. Розуміємо одне одного. Постійно разом.
Але є моменти, про які розповідає серйозно:
— Якось під час стрільби на відстані десять метрів за нами снаряд прилетів. На щастя, ми були вкопані. Ніхто не постраждав. Передбачливість керівництва врятувала нам життя.
Іншого разу під час стрільби летів «Ланцет». Прапор із гармати стріляв у навушниках. Йому кричать, а він не чує; в останній момент зістрибнув на відстань три метри від гармати — саме в неї влучив ворожий дрон.
— На іншій позиції снаряд підпалив нам посадку, — згадав ще одну історію Прапор. — Під час того, як ми гасили, прилетів другий снаряд і пішов у ярок, тому нікого не зачепив.
Небо, заповнене дронами
На жаль, були в колективі й втрати. Війна змінюється: якщо колись була ствольна артилерія, то зараз багато проблем створюють FPV-дрони. Їх збивають автоматами, рушницями.
— Був випадок: розвідка простежила, що на нас летить дванадцять дронів, — пригадує ще один гострий момент співрозмовник. — Дали хлопців на підмогу. Та таки два дрони попали в гармату. Вона ціла, навіть виїхала своїм ходом. Але найголовніше — усі цілі залишилися живі.
Поки не було оптоволокна, раніше дрони знешкоджували РЕБи, пояснив Прапор. А зараз летить на жилці — тільки збивати. На оптоволокні дрони можуть долати від 30 до 50 кілометрів. Його, за словами навідника, не заглушиш — керування йде по фізичному кабелю.
— Розвідники нам передають, що летить, — веде далі артилерист. — Дивляться за небом, інформують нас: «Ланцети», «Молнії», FPV… Збивати їх стало додатковою щоденною задачею.
Понад 30 FPV збивав за місяць
Із болем Прапор пригадав полеглого побратима. У їхньому розрахунку був учитель із Бережан.
— Більше тридцяти FPV збивав за місяць, — відгукується про героя навідник. — А тут під ноги прилетіло… Півроку — у комі. Лікування. Потім знову кома… Боровся за життя рік… Не стало його.
Розповідає з особистим переживанням, бо з учителем дружили більше року. Каже, що він завжди був серйозним, вмів пояснити, був надійним побратимом, добрим другом…
Щоб заповнити мовчазну паузу, переходимо до питання про досягнення.
— Я прийшов убивати ворогів і нищу їх — багатенько, — чітко відповідає Прапор. — «Найжирніші» цілі — мокшанські гармати. Кілька разів влучали в їхній «Град». Бачили відео, як він вибухнув. Емоцій — не передати. Це заряджає, мотивує. Було складно тоді, а це стимул продовжувати.
«Стежимо, «закидаємо» до них»
Влучити в ворожу артилерію — подвійна перемога. Кожна знищена гармата — це сотні снарядів, які не полетять по побратимах, по цивільних.
— Стріляємо з результатом, бо потім — по нас, — підтверджує співрозмовник. — Малими групами лізуть. Не знаєш, де — наступного разу. Стежимо, «закидаємо» до них.
Найбільший страх Прапора — не загинути й не воювати, а стати безкорисним:
— Боюся ранку, коли відчую, що вже не зможу виконувати своє завдання і стану тягарем для інших.
Снаряди вагою до 50 кілограмів носять четвертий рік, причому — швидко, бо кожна секунда на рахунку. Хребти, каже, «сиплються»… Їздять на реабілітацію.
— Середній вік підрозділу — 46 років, — вирахував співрозмовник. — Це не молоді хлопці. Щодня переносимо на спинах по десять — двадцять штук кожен. Командир, навідник, водій, зв’язківець — розвантажуємо всі разом. А під час роботи — підносить один. По двадцять — тридцять метрів — сам. Бо кожен виконує свої обов’язки і не може відлучитися від місця.
Найбільше вистрілювали снарядів — по 70–75 штук упродовж трьох місяців під час контрнаступу. А це понад чотири тонни ваги за одну добу.
— У цій динаміці ніхто не думав про спини, — каже Прапор. — Це другорядне. Через два роки відчули.
Додому — щоб не відчувати війни
Вдома героя чекає дружина з дитиною. На час виходу матеріалу донечці виповнюється 12 років. Третину свого життя спілкується з батьком через екран.
— Підтримуємо зв’язок есемесками, бо дзвінки відволікають, — розповідає про родину з теплом. — Донька шле голосові, повідомлення, відео. Телефонів на бойових нема — техніка безпеки.
Нещодавно Прапор повернувся з відпустки, два місяці тому. Планували в Буковель. Ще не їздили. Відпустку розділяє навпіл: тиждень із дружиною та донькою, тиждень — у мами.
— За межами фронту люди не відчувають війни, та я до цього ставлюся спокійно: для того ми — тут, щоб там війни не було, — щиро каже артилерист. — Навпаки. Їду додому, щоб не відчувати війни. І зовсім не ятрить, що інші відпочивають.
— Протримаємося, — каже він, завершуючи розмову; це наче обіцянка собі, побратимам, дочці, дружині, мамі…
Ми писали також: Історія героя Володимира Цупера, який рятував людей з палаючого будинку.
Історія героя Володимира Цупера, який рятував людей з палаючого будинку
