Військовослужбовець робить укриття для артилеристів

Тернопільський військовослужбовець робить укриття для артилеристів. Історію розповіла Оксана Чмиленко, 20 хвилин.

Він на позиції виходить першим, щоб зробити фронт безпечним для бійців. Знайомтеся, старший солдат інженерного взводу 44-ї артилерійської бригади на псевдо Міраж.

Піврічний контракт — на чотири роки

Його шлях у військо почався ще задовго до великої війни. У двадцять — двадцять один рік він проходив строкову службу в батальйоні охорони Тернопільської артбригади. Після цього — два піврічні контракти в інженерній роті.

Він не планував пов’язувати життя з армією. Другий контракт він підписав за кілька днів до того, як світ розділився на «до» і «після». Через чотири дні почалося повномасштабне вторгнення.

Тернопільський військовослужбовець робить укриття для артилеристів

— Думав, до зими повернуся додому, — згадує. — Батько вже старший, мама ще була жива… А влітку 24-го її не стало.

Родом він із Полтавщини. До армії працював у газовій службі, здобув вищу освіту за фахом тракториста й слюсаря з ремонту сільськогосподарської техніки. Але коли прийшов час — пішов добровільно.

Тоді й почалося життя, у якому кожен день — серед вибухів. Другий контракт, який мав закінчитися ще навесні 2022-го, продовжився автоматично і триває вже більше чотирьох років.

Попри війну, життя не зупинилося — він одружився. Каже, дружина стала його опорою, моральною підтримкою, розумінням.

Вночі — важче, проте безпечніше

Його робота — це земля. Не в переносному сенсі, а буквально: копати, рити, формувати укриття, де солдати матимуть шанс вижити. Міраж працює на великій техніці — копає позиції для підрозділів, бліндажі, сховища, все, що потрібно для фронтового життя.

— Приїжджаємо на місце — кажуть: тут таку яму, там — таку. І працюєш, — усміхається. — Є старші, відповідальні за облаштування, підкажуть, поправлять. Начальник спрямовує, де треба, я виконую.

Його радіус — до двох сотень кілометрів. Скільки фронтів пройдено, стільки різних ґрунтів перекопано — чорнозем, пісок, глина, навіть вапняк. На кожному своя складність.

— Найлегше — піщаний чорнозем, — каже. — Та на Донеччині й Запоріжжі переважно глина, важко, але роботу треба зробити.

Працює здебільшого вночі. Виїжджає ввечері, доїжджає на позиції, копає під покровом темряви, а на світанку повертається. Вночі важче бачити, зате безпечніше.

Запитуємо, як маневрувати трактором під час обстрілів. Міраж сміється:

— Та як на такій техніці поманевруєш? Якщо щось у небі літає — зупиняємося, ховаємося, техніку маскуємо. Бо якщо треба швидко тікати, трактор — не той транспорт. Залишаємо і шукаємо укриття.

Йому подобається ця робота. Каже, добре, що є команда — хлопці, з якими можна мінятися, допомогти один одному. Для стороннього це може здатися простою справою — копати землю. Але для тих, хто знає, що від цієї ями залежить чиєсь життя, — це і є фронтова інженерія.

— Є задача — треба зробити. Нема різниці, день, ніч, дощ чи спека, — говорить Міраж. — Щоб було надійне сховище, копаю від двох до чотирьох годин.

Прилітає щодня

На війні, за словами співрозмовника, буває по-різному. Часом чують у небі свист — хтось махне рукою: «Та то не до нас», а за хвилину стає зрозуміло, що таки до них. Тоді всі біжать хто куди, шукають укриття, а коли все минуло — сміються.

— Прилітає кожного дня, — говорить. — Уже не дивує.

Є дні, коли трохи спокійніше — коли дощ, туман чи сильний вітер. Погода, здається, стає союзником. У такі моменти техніка працює без поспіху.

Колектив у нього — як родина. Люди різного віку: від двадцяти двох до тих, хто вже під граничний вік. У кожного своя ділянка — хтось за кермом вантажівки, хтось сапер, хтось на техніці. Підрозділ великий, але тримається на простих речах — взаєморозумінні, жартах, умінні підтримати.

— Ми наче все життя знайомі, — усміхається Міраж.

Напругу знімають тварини

Серед цієї суворої буденності є й ті, хто нагадує про тил — тварини. Якось дорогою побачили ящик із кошенятами. Зупинилися, забрали. Виходили, підгодували.

— Спостерігаємо за ними, вони нас розважають, — усміхається. — Кішці якось дали ковбасу, пес хотів забрати. Вона шипить, він підсувається, скавулить, боїться, але таки тягне ту ковбасу. Сміємося з того всі.

Тварини — це розрада. Вони приносять у сіру фронтову рутину трохи домашнього тепла, розряджають напругу.

За роки служби Міраж має кілька відзнак — від командира бригади й від Генерального штабу.

— Це не головне, — каже. — Головне, щоб усі повернулися.

Життя поза війною

Серед фронтової буденності та безкінечних кілометрів важкої техніки Міраж знайшов місце для іншого — життя поза війною. Історія його зустрічі з Валерією почалася випадково, у відпустці.

— Їздив по справах, — розповідає він. — Заїхав до знайомого, а він каже: «З тобою в школі вчилася дівчина, працює з моєю дружиною. Заїдь, поспілкуйся». Заїхав, скупився, не впізнав… Потім заїхав ще раз — і ніби струмом ударило. Поговорили, кава, переписка — і чекання наступної відпустки.

Рік він їздив так, крок за кроком. А потім поїхав до майбутньої тещі на день народження — і зробив коханій пропозицію. Це був кінець його відпустки, але він уже мав колечко, хитро виманене задля розміру, а тітка, яку заздалегідь попередив, все зняла на камеру.

Для Валерії це була справжня несподіванка.

— Свій день народження не святкую, — додає Міраж, — за п’ять років служби жодного разу вдома.

Весілля відбулося під час ще однієї відпустки. Невелике, просте, з близькими — і фотографом, негучна урочистість, але для нього це був перший крок створення тихої гавані.

Валерія — весела, активна, місцева співачка. ЇЇ завжди запрошують співати на заходах. А ще він пригадав її зі шкільних років: вона була на три роки молодша, в школі також співала. Тепер він обожнює її торти та бісквіти, хоча вона каже, що «не вдаються».

Ми писали також: Історія воїна-артилериста 44 бригади Сергія, який став на захист своєї Батьківщини.