Історія з фронту від нашого бійця з Тернопільщини. Група комунікацій Тернопільського обласного ТЦК та СП.
«При заході на позицію я брав шість блоків води вагою 54 кілограми плюс броню, зброю, боєприпаси… І з цим вантажем ішов пішки три кілометри…»
28-річний старший солдат Петро (позивний Бампер) з Тернопільщини – контрактник, у 128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада він уже 5-й рік. На перших порах служив у відносно тиловому підрозділі, але півтора роки тому сам перевівся в гірсько-штурмовий батальйон, став командиром відділення.
– В тиловому підрозділі мені було некомфортно, я не відчував, що приношу якусь користь, – каже Бампер. – Тому й перевівся в піхоту. Був тут кулеметником, працював у тому числі з бельгійським кулеметом FN Minimi. До речі, «покемон» (кулемет Калашнікова модернізований) мені подобається більше, він простіший і надійніший.
Петро брав участь у минулорічному контрнаступі, був на евакуації, вивозив поранених і загиблих товаришів. А коли лінія зіткнення стабілізувалася, постійно виходив на бойові позиції.
– Заходити на «нуль» можна тільки вночі через небезпеку ворожих дронів, останні кілометри – пішки, тому що техніку легко виявити й знищити.
Кожен вихід дуже небезпечний, але товаришів на позиціях треба час від часу міняти, щоб вони хоч трохи відпочили. Усе спорядження несемо на плечах. Я, наприклад, брав шість блоків води (це 36 півторалітрових пляшок вагою 54 кілограми) плюс броню, зброю, боєприпаси… З цим вантажем треба було пройти пішки приблизно три кілометри.
Під час одного з таких виходів Петро отримав поранення.
– Наша група висунулася на заміну, і в дорозі нас виявив російський дрон. Завис прямо наді мною. Я не бачив, бо була ніч, тільки чув, тому зробив крок уліво. У цей момент дрон скинув вибухівку, яка впала мені до ніг.
Якби я не відступив, скид був би прямо в мене. Вибухівка сильно пошкодила праву ногу, але я дав команду ховатися в укритті й сам біг метрів триста до найближчої напівзруйнованої хати. Болю не відчував, бо був у шоковому стані. Зразу накинув турнікет, але затягнути не міг – допомогли товариші. Потім мене під руки дотягнули до точки евакуації, а звідти – в стабілізаційний пункт.
Петро місяць лікувався в шпиталі, а далі отримав два місяці реабілітації, зміг побути вдома на Тернопільщині. Один із осколків так і залишився в нозі, тому Бампер запросто міг перевестися в тиловий підрозділ бригади або, наприклад, піти служити в ТЦК.
Але не захотів, а повернувся в свою гірсько-штурмову роту. Після поранення він не може йти на штурми й брати участь у активних бойових діях, тому допомагає товаришам із забезпеченням.
– У мене є молодший брат, котрий воює в іншій частині – десантно-штурмовій бригаді. Він теж кулеметник і теж отримав поранення. Але з ним усе гаразд, ми постійно на зв’язку.
З початку повномасштабки Петро отримав шість бойових нагород, у тому числі орден «За мужність» ІІІ ступеня.
– Командування вручило мені орден буквально цими днями – для мене це була несподіванка. Зізнаюся, що приємна…
Між іншим, реабілітація після поранення виявилася корисною не тільки для здоров’я, а й для особистого життя Петра. Він почав зустрічатися з дівчиною. Крім неї дома бійця чекають батьки, інші рідні й близькі.
– Рідні й близькі люди – найбільша мотивація. Мені є за кого воювати й до кого вертатися після війни…
Історія з фронту від нашого бійця з Тернопільщини
