До початку повномасштабної війни шестирічний Марк жив із батьками в Маріуполі. Евакуюватися із розбомбленого міста сім’ї вдалося лише наприкінці березня — тоді сусід забрав їх машиною. Потім був довгий і складний шлях до Львова.
«Навколо горіли будинки — їх просто нікому було гасити. Ми часто спускалися в підвал нашого будинку. Чули страшний гул літаків, які скидали авіабомби. Від гучних вибухів тиньк сипався нам на голови. Однак під землею було ще гірше, ніж нагорі: місця мало, немає чим дихати, дуже холодно та сиро. Навколо було багато дітей, і всі вони плакали. Важко. Згадувати важко»
Без зв’язку, світла, опалення та води сім’я прожила цілий місяць. Їли один раз на день: разом із сусідами розпалювали вогнище біля під’їзду та ділилися продуктами. В перші дні Марк не хотів їсти незвичні, просякнуті запахом диму, страви. Світлана вмовляла сина спробувати хоча б шматочок.
«Усе навколо було чорним. Ми були чорні. Талою водою мили руки, посуд. По питну воду ходили до кринички, куди постійно прилітали снаряди. Уявіть: стоїть шеренга людей, і в одну мить уже немає серед них живих, — ділиться важкими спогадами Світлана. — Весна не приходила до нас зовсім. Увесь березень тримався мороз. Ми всі хворіли, дуже кашляли».
Марк розумів, що йде війна, що стріляють. Проте йому хотілося бавитися, грати на майданчику, спілкуватися з іншими дітьми. Хлопчик спав уночі на диво добре. Родина сподівалася, що обстріли невдовзі припиняться, та кожного дня ситуація тільки погіршувалася.
«Потім не було ні продуктів, ні води, ні свічок. Коли ми виїжджали, люди вже ловили і їли птахів», — розповідає Світлана.
У Маріуполі Марк із батьками жив у Приморському районі. Сьогодні там майже немає вцілілих будинків, не залишилося ані дерев, ані землі.
«У нас із мамою був маленький будиночок у Кальміуському районі міста. Один снаряд — і все розлетілося. Вертатися немає куди», — говорить Світлана.
Зараз сім’я облаштовує свій побут у кімнаті гуртожитку у Львові. Марку подобається жити тут, оскільки тепер він має багато друзів серед однолітків. До дітей постійно приходять волонтери, і разом вони малюють та навчаються. Хлопчик любить гратися із конструкторами, а нещодавно захопився ліпкою з пластиліну.
Світлана готує сина до школи — вчить писати та читати.
«До війни ми займалися з ортопедом, робили масажі, оскільки в сина незначні проблеми з ніжками, а також відвідували логопеда. Наступного року Марку йти до школи. Якщо він не зможе правильно вимовляти літери, йому буде важко спілкуватися з однолітками», — пояснює Світлана.
Жінка додає, що Марк радо відвідує заняття, на яких не лише вчиться правильно говорити, але й соціалізується та відволікається від думок про війну.
«Син дуже довго сидів по темних підвалах, жив без світла та людей. Він побачив стільки жахіття! Дуже важливо, щоб у нього знову було нормальне спілкування»
Вимовляти складний звук «р» та інші Марку допомагає логопед відділення реабілітації центру «Джерело» Ольга Майкут. Спеціалістка працює із дітьми від чотирьох до вісімнадцяти років. У межах проєкту ЮНІСЕФ Ольга проводить декілька занять із дітьми з внутрішньо переміщених сімей і місцевими.
«Перший етап — це скринінг-опитування. Ми визначаємо, чи є в дитини якісь труднощі, і за потреби скеровуємо родину до відповідних фахівців. Якщо в дитини труднощі із мовленням, тоді з нею залежно від віку займається або логопед відділення раннього втручання, або я», — пояснює Ольга.
Фахівчиня організовує навчання в ігровій формі, щоб діти охочіше відвідували заняття. Наприклад, із Марком вони бавляться з м’ячем і малюють.
«Ми дивимося, наскільки стабілізувався стан дитини, які в неї успіхи. Якщо мама розгублена, не знає, як правильно допомогти дитині, ми обов’язково проведемо ще декілька зустрічей. Окрім фахової допомоги, намагаємося давати ще й відчуття підтримки», — говорить Ольга.
Навіть після завершення занять сім’ї мають змогу підтримувати контакт із фахівчинею, телефонувати їй, розповідати про успіхи дитини та консультуватися щодо різних питань.
«Ми багато бавимося та сміємося на заняттях із Марком. Я бачу позитивну динаміку. Головне, що йому подобається сюди ходити. Мене дуже надихають успіхи дітей», — каже з усмішкою Ольга Майкут.
Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ) реалізує проєкт за фінансової підтримки Федерального міністерства економічного співробітництва та розвитку через Німецький банк розвитку (KfW).
