Росіяни завжди були дуже вправними у так званій вепонізації – перетворенні на зброю будь-якого явища, продукту чи процесу. В абсолют це було зведено за часів СРСР та триває під час правління режиму Володимира Путіна, який є диктатурою спецслужб.
Останніми тижнями в Україні, попри війну, набув популярності російський серіал “Слово пацана” про підліткові банди в Казані, а його саундтрек “Пыяла” очолив світовий (!) рейтинг Shazam та українські чарти. Instagram та TikTok заповнені схвальними відгуками від українських користувачів.
Це викликало обурення в мережі і навіть заяву Міністерства культури, яке пообіцяло блокувати піратські сайти зі стрічкою, а також закликало блогерів і громадян не поширювати продукт ворога під час війни.
На початку створення СРСР ще Володимир Ленін казав, що кіно є “найважливішим з мистецтв”. Про вепонізацію було згадано невипадково, оскільки “Слово пацана” є яскравим прикладом того, як у якісний кінематографічний та попсовий продукт можна зашити ключові меседжі актуальної та “вічної” пропаганди росіян.
Не торкатимемося моральної сторони та емоційно-риторичних питань про те, як це українці дивляться російський серіал під час екзистенційної війни проти РФ. Це вже відбулося.
Серіал знятий за підтримки “Института развития интернета”. Це “громадська організація”, яка розподіляє бюджетні кошти на “патріотичний контент”. Одним із членів наглядової ради є голова RT Маргарита Симоньян та заступник голови адміністрації президента РФ Сергій Кірієнко.
Ця організація фактично є аналогом орвеллівського “міністерства правди” та затверджує фінансування проєктів військових пропагандистів (воєнкорів). Вона виділяла гроші на пропагандистські ролики “Слезы Донбасса” та “Нацистские каратели” (про “Азов”), а також на “патріотичне” кіно. Зокрема, організація підтримувала проєкти “Уехавшие, как вы там?”, “Рамзан. Ахмат — Сила России”, “Женщины Z”, “Сделано для фронта”.
Головною причиною обурення популярністю “Слова пацана” в українській мережі була наявність більш якісних західних кримінальних стрічок. Мовляв, навіщо дивитись російський серіал, коли є “Хрещений батько”, “Славні хлопці”, “Казино”, “Недоторкані”, “Сопрано”, “Обличчя зі шрамом” та багато інших прикладів.
Відповідь насправді лежить на поверхні. Україна 70 років прожила під радянським режимом, а тому подібні до “казанського феномену” явища мали місце й в наших українських містах.
Найяскравіший приклад – банди “Бігунів”, які діяли у Кривому Розі у 1985-1995 роках. Йдеться про підлітків, які влаштовували справжні війни між районами. Назва походила від того, що біг був тактикою бою — учасники банд бігли групою, кидали гранати, використовували зброю і зносили все на шляху. Загалом за цей час у кримінальних заворушеннях загинуло близько 30 та було поранено понад 1 500 дітей. За деякими даними, загиблих було близько 300.
Угруповання обрали своїм гімном пісню “Белые розы” гурту “Ласковый май”, в них була своя “філософія”, субкультура та ієрархія. Нічого не нагадує? Питання риторичне.
Отже, історія про підлітків-бандитів просто більше резонує в українців, бо мала місце в історії країни та б’є в нерв.
Тому українським глядачам, особливо з індустріальних міст, ближче асоціювати себе з персонажами “Слова пацана”, аніж із Майклом Корлеоне, Тоні Сопрано та Тоні Монтана, якими б крутими вони не були не екрані. Оскільки багато глядачів виросли саме в умовному спальному районі Кривого Рогу, а не в італійському кварталі Нью-Йорка і могли бачити архетипи та естетику “Слова пацана” наживо.
Можна погодитись з тезою про аморальність споживання та публічного захоплення російськими продуктами на гроші Кремля під час великої війни. З моральної точки зору.
Але, на жаль, у сучасному космополітичному світі конкуренції культурна ідентичність часто розмивається, і за відсутністю вітчизняної альтернативи люди дивляться “Слово пацана”, – хоча, як вже було згадано, такі історії мали місце і в Україні.
Що робити? Знімати якісні та саме попсові фільми про тих самих криворізьких “Бігунів”. Можна подякувати Олегу Сенцову за х/ф “Носоріг”, який був яскравою рефлексією на 1990-ті в Україні з метафорою про “сповідь” головного героя, але “Носоріг” — це артхаус, а йдеться про необхідність саме продукту для масового споживача, який так само будуть органічно розганяти блогери через TikTok та Instagram.
Міністерству культури варто виділяти кошти платників податків не тільки на “Скажене весілля”, “рагуль-комедії” про Поворознюка та фільми, які намагаються компенсувати відсутність сценарію та бездарну постановку “патріотичністю теми”, але й на кінопродукти, які справді резонуватимуть в українців, зокрема в молоді. Талановиті режисери, сценаристи та продюсери в Україні є. Досвід останніх років, коли вийшло чимало хороших стрічок, це доводить.
