Сьогодні уже два роки, як загинув Сашко. Привезла йому дубову гілочку із нашого Туманного Лісу. Люблю і пам’ятаю. Так розпочала свій пост тернопільська письменниця та редакторка Ганна Осадко.
Даємо пост без змін та доповнень
….
а це – трохи моїх спогадів із оповідки “Сім цукерок із Гайдельберга”.
“…. А ще був ліс. Завжди був ліс, чи не на кожнісінькі вихідні. Ми були лісові люди із Сашком. Ідеальні збиральники, мовчальники та обіймальники дерев. Друїди нового часу.
Сашка знав ліс як своїх 5 пальців, у нього в базових налаштуваннях якось був вбудований GPS-навігатор, по ходу, а я вічно губилася. У мене географічний кретинізм, мене потрібно за руку вести і не відпускати. Він і не відпускав. А як відпускав, і я десь відставала, то моє голосне «Са-а-а-а-а-аш! Са-а-а-а-а-аш!» лунало так довго і наполегливо, що він повертався до мене вже з іншого боку лісу – з купою грибів – і бурчав: «Ну скільки можна відставати?!»
Знаєш, у нас були «свої» місця, у нас була купа «своїх» місць у найрізноманітніших закуточках лісів (а лісів у нас на Бережанщині – гей-гей!) Я давала їм імена – і вони автоматично ставали моїми, ну бо що ж! «Туманний ліс», наприклад. Б´юсь об заклад, скажи якому місцевому «Туманний ліс» – він не знатиме, де то. А ми знали. Чому Туманний? Бо цей ліс показує свою душу, свою справжню сутність лише пізно восени і лише у тумані. Влітку тут звичайно, ні те, ні се, а от прийди на світанку восени – і ти все зрозумієш… У тому Туманному лісі є Веселий пень. Ага, Веселий пень! Чого? Ну, це ж елементарно – на ньому ростуть гриби веселки. Не часто ростуть, треба потрапити вчасно, але ж – перевірене місце! Ще у нас були на господарці аж три дебри густих і глибоких, і Зелений Потік, і Могила, і «перша» та «друга» грядки – це місцини, де ще у травні з´являлися найперші білі грибочки, і ми з Сашком ходили їх збирати щодня, у міру підростання врожаю.
Найважливішими в нашому лісовому світі були обіймальні дерева. Товстелезні старі дуби. Древні, як самий світ. Ми ставали довкола дерева, бралися з руки, наче водили хоровод – і обіймали їх, і дякували. Бо то дуже важливо насправді – бути вдячним. За все і попри все.
Останньої мирної осені, після похорону моїх батьків, ми з Сашком поїхали до нашого лісу. Розпалили багаття, сиділи, притулившись спинами до мохових спин дерев, пили настоянку – і розмовляли. Про життя і про смерть розмовляли.
– Саш, а як ти думаєш – як там, за межею? Як ти собі уявляєш, що трапиться, коли ти помреш?
– Та що там уявляти, я знаю! Я опинюся у цьому от нашому лісі на Бережанщині, біля цих от дерев. І тут мене вже чекатиме мій покійний тато Остап. Він уже розвів вогонь, і навіть кинув у грань картопельку пектися, і наливочка у нього є. Я прийду – і ми обнімемося, бо ж не бачилися так давно. Скучили вже дуже. Так от, ми обнімемося, і будемо балакати, і сміятися, і їсти картоплю, і шашлики навіть – бо шо ж! – і настоянку питимемо, а потім підемо збирати гриби.
– А я?! А як же я?!
– Ну-у-у, ти прийдеш пізніше. Сюди ж прийдеш. Тут буде місце збору, у цьому дубовому лісі, – сміявся Сашка. – Не загубися лише.
… Сашка загинув у старому дубовому лісі на Донеччині 9 липня 2022 року, у день народження свого тата Остапа.
… Миттю перенісся від одного обіймального дерева десь далеко-далеко, з-під Слов´янська – до другого, на Бережанщину, туди, де на нього вже чекали і багаття, і теплі батьківські обійми, і святкова вечеря… ”
….
Два роки назад ми писали: На Донеччині загинув ще один Тернополянин.
