Від журналіста до сапера і літописця. Ігор Сцібайло — тернопільський журналіст, громадський діяч і тренер з вільної боротьби. Про це пише Погляд.
До повномасштабної війни Росії проти України він працював у спортивному клубі, тренуючи дітей, і писав матеріали для медіа. Після 24 лютого 2022 року Ігор добровільно приєднався до Збройних сил України і служив у 16-му окремому стрілецькому батальйоні.
На фронті Ігор став неофіційним літописцем підрозділу: знімає побут армії, бойові моменти, особисті історії побратимів. Після перемоги він планує створити документальний фільм про російсько-українську війну.
— Коли саме і чому ви вирішили піти на фронт?
— На фронт пішов у перші дні після повномасштабного вторгнення. 25 лютого я пішов у воєнкомат, а 28-го вже був зарахований до війська. Після півтора місяця підготовки ми вирушили на фронт — 22 квітня були вже на передовій. Перший бойовий досвід отримали саме на Великдень: ми щойно почали їсти паску й яйця, як почався обстріл. Був страх і адреналін, але жодних сумнівів — ми повинні захищати країну.
— У якому підрозділі ви служили і чим займалися?
— Ми спочатку думали, що це тероборона, але наш 16-й окремий стрілецький батальйон — це частина ЗСУ. Мій шлях у війську різноманітний: стрілець, охорона транспорту, робота в штабі, антидронова група. Був сапером: займався розмінуванням і замінуванням територій, знешкоджував вибухівки.
Про досвід журналіста і спортсмена
— Чи допоміг вам попередній досвід журналіста і спортсмена у війні?
— Так, я — кандидат у майстри спорту з вільної боротьби. Фізична підготовка допомогла виживати й працювати ефективно. А журналістика — це моє кредо. Від початку все знімав. У мене великий архів фото й відео. Тепер думаю, як його використати.
— Як ви стали літописцем свого підрозділу?
— Все почалося з фото старих аптечок 86 року — я опублікував їх у соцмережах із запитанням, де ж НАТОвські. Мене викликали “на килим”, змусили стерти, наказали копати окоп. Але потім дали дозвіл знімати. Навіть запропонували вести сторінку батальйону — я вів, але згодом передав. У війську велика цензура. Начальство не любить, коли знімають гуманітарку або правду. Але побратими підтримували — розуміли, що це важливо.
— Як вам вдавалося поєднувати бойову службу та зйомки?
— Спочатку було важко, потім пристосувався. Придбав техніку, знімав на камеру, що кріпилася на шолом. Вчився фіксувати війну. Воював і знімав одночасно.
— Які моменти на фронті вас найбільше вразили?
— Історій насправді дуже багато. Військове життя насичене і важке, але й цікаве. Були моменти жаху — коли все навколо смердить смертю. Були курйози, над якими смієшся вже після. І були по-справжньому важкі ситуації — коли йшли по мінних полях, не знаючи, чи наступний крок не буде останнім. Або коли вночі доводилося заміновувати територію, чуючи, як десь зовсім поруч пересувається противник. Спершу це було незвично. Було страшно — і це нормально. Хто не боїться, той або бреше, або вже не живий. Страх — він потрібен. Він тримає тебе на поверхні. Бо тільки безстрашний — це або герой, або труп. А вражень… їх дуже багато. Це досвід, який назавжди залишиться зі мною.
Про найскладніше
— Що було найскладнішим особисто для вас?
— Поранення. До нього здається, що ти невловимий. Але потім розумієш — ти звичайна людина. Це сталося під час ворожого наступу — мене засік дрон. Прилетіло, оглушило, підкинуло. Я втратив свідомість. Коли прийшов до тями — не міг зрозуміти, де я: рай чи пекло. Але вибрався й дістався своїх.
— Що давало сили триматися?
— Малюнки дітей, свічки, сітки від волонтерів, розуміння, що за нашими спинами — жінки, діти, цивільні. Ми стоїмо заради них.
— Чи змінив досвід поранення ваш погляд на війну?
— Звісно. Усвідомлюєш, що все може обірватися через помилку. Розумієш, що треба зважати на кожен крок. Життя надто крихке, щоб нехтувати обережністю.
Про реабілітацію
— Як проходить ваша реабілітація?
— Лікувався довго — в госпіталях, реабілітаційних центрах. Погано чув, але вже відходжу. Чи повернуся на фронт — не знаю. Якщо буде потреба — так. Але зараз займаюся волонтерством, юридичним захистом військових. Адже порушення прав солдатів — гнітить і демотивує.
— Яку роль, на вашу думку, відіграють медіа під час війни?
— Медіа мають величезне значення. Бо поруч із гарячою фазою війни триває ще одна — інформаційна. І в цій війні ворог працює дуже активно. Фейкові новини, «інформаційні бомби» — це їхня зброя, яку вони використовують щодня.
На жаль, часто інформація з фронту подається викривлено або поверхнево. Багато солдатів не хочуть говорити, бо не хочуть «виносити сміття з хати». Але мовчання — не завжди добро.
Медіа — це справді четверта влада. І під час війни ця влада може як допомогти, так і нашкодити. Тому журналістам важливо шукати правду — але обережно. Без сенсаційності, без шкоди. Я закликаю до “нешкідливої правди” — до відповідальної журналістики.
Але коли мова йде про права військових, про захист людини в окопі — не бійтеся про це писати. Є багато речей, про які потрібно говорити вголос.
Від журналіста до сапера і літописця
— Розкажіть про задум фільму. Яким він буде?
— Поки думаю над концепцією. Спершу хотів мемуари, але зараз візуальна епоха. У мене великий архів. Це буде літопис, історія про війну, про солдат, про правду. І про порушення, які є, але про які мовчать.
— Чи повернетеся до журналістики й тренерства після війни?
— Однозначно. Це моє життя. Я навіть на фронті проводив заняття для дітей. Повернуся і до журналістики, і до тренерської справи. Буду цим жити.
— Турнір пам’яті батька — чи плануєте його розвивати?
— Так. Це великий турнір у Тернополі. Вже два роки поспіль проводиться, навіть під час війни. Минулого року відновили статус міжнародного — приїхали спортсмени з Молдови. Будемо розвивати далі. Спорт — це сила нації.
Спілкувалася Надія Греса
Ми писали також: Герої серед нас: Володимир Іваник з Тернопільщини отримав Золотий хрест від Головнокомандувача ЗСУ.
