Українське суспільство вже тривалий час живе в умовах хронічного стресу. Щодня кожен із нас стикається з гнівом, який подекуди лякає своєю інтенсивністю. Та чи є злість виключно руйнівною, чи це наш природний щит і паливо для виживання? У новому випуску проєкту «Такі часи…» журналістка Галина Студеницька поспілкувалася з відомою психологинею Тетяною Білінською про анатомію людського гніву, екологічні методи виходу емоцій та підготовку цивільного суспільства до повернення захисників.
Нейробіологія гніву: чому «бігати на позитивчику» — неприродно
Злість — це абсолютно нормальна, базова емоція, без якої людству було б неможливо вижити. Вона має чітке біологічне, хімічне та гормональне підґрунтя.
Коментар Тетяни Білінської:
«Будь-яка емоція — це коктейль із наших гормонів та нейромедіаторів. Коли виникає загроза, вмикаються певні структури мозку (зокрема, мигдалеподібне тіло/мигдалина) та симпатична нервова система. Миттєво виділяються адреналін, норадреналін і кортизол. Це змушує серце битися швидше, а тіло — реагувати на небезпеку. Постійно перебувати лише в радості чи сумі — штучно. Агресія потрібна, щоб захищатися».
Психологиня зауважує, що прояви злості часто спотворені вихованням. Хлопчиків із дитинства вчать ховати сум («ти ж чоловік, не плач»), що трансформується у псевдомаскулінну агресію та напористість. Дівчаткам натомість забороняють проявляти роздратування («будь чемною, закрий рот»), тому їхній невисловлений гнів згодом виходить через плач або високу внутрішню тривожність.
При цьому злість не має гендеру — відмінності у її проявах є суто соціальним, а не біологічним фактором. Злість не є синонімом «зла», це інструмент для відстоювання власних кордонів.
Психосоматика затиснутих емоцій та екологічне розвантаження
Якщо злість і виклик гормонів блокувати всередині себе, це неминуче призведе до руйнування організму. Наслідками «законсервованого» гніву стають гіпертонія, гастрити, виразки, інсульти чи інфаркти. Емоційна бомба просто вибухає всередині.
Проте вихлюпувати гнів на інших людей теж не можна. Тетяна Білінська радить виганяти агресію агресивними, але екологічними методами, які потребують застосування фізичної сили:
- Лузати соняшникове насіння руками (а не зубами), чистити та розламувати горіхи — це змушує докладати зусиль;
- Шматувати руками щільний картон чи коробки;
- Займатися фізичною працею: копати грядки, обрізати дерева, прибирати.
Важливе застереження від психологині: Популярні поради «побити подушку» або «погатити боксерську грушу» у стані шаленого гніву насправді можуть зашкодити. Саме слово «бити» стимулює новий викид біохімічних речовин агресії в кров, провокуючи «буксування» на одному місці. Замість бійок краще піти в спортзал і встати на бігову доріжку, степер чи велотренажер, трансформуючи енергію в інтенсивний рух.
Щодо агресії в соцмережах та коментарях, то психологиня називає це своєрідною «соцмережотерапією». Через текстові суперечки люди часто намагаються не змінити ситуацію, а просто висловити свій біль. Реагувати на кожну репліку не варто — слід розуміти, що це лише індикатор того, наскільки тема є живою та болючою для суспільства.
Про роботу з військовими та міфи навколо ПТСР
Тетяна Білінська багато працює з пораненими військовослужбовцями, зокрема з тими, хто втратив кінцівки та готується до протезування. Вона спростовує поширений у суспільстві міф про те, що після перемоги цивільні зіткнуться із хвилею тотальної та некерованої військової агресії через ПТСР.
Психодіагностика показує, що попри важкі поранення, ці люди мають надзвичайно високий рівень самодостатності, психологічної зрілості та внутрішньої сили. Їхня прихована агресія часто сублімується в здоровий чорний гумор та цинічний сарказм, який допомагає адаптуватися. Багато хто з них навіть на протезах планує повертатися на фронт до побратимів.
«Наші захисники — це не банда Нестора Махна, яка прийде влаштовувати хаос. Це свідомі оборонці. Проблема не у військових, а в цивільних. Нам потрібно не шарахатися від форми, а готувати цивільне суспільство, формувати культуру зустрічі та прийняття ветеранів. Людей із ПТСР вистачає і без військової форми, адже ми всі п’ятий рік живемо в умовах війни».
Куди спрямувати суспільний гнів після перемоги
Сьогодні праведна злість проти зовнішнього ворога стала потужним еволюційним рушієм, який об’єднав українців навколо волонтерства, взаємодопомоги та оборони. Суспільство екстрено набуло психологічної зрілості.
Психологиня переконана, що після перемоги весь цей величезний накопичений потенціал, акумульовану енергію та силу нація спрямує на відбудову країни. Це буде вже зовсім інша, ментально сильна та самодостатня держава, де військові привнесуть свою унікальну культуру взаємоповаги, а цивільні ще сильніше цінуватимуть тих, хто зберіг для них дім.
