Історія артилериста Зевса. Дають координати і хлопці працюють. Чують у рації: «Ціль уражена» або «Ціль знищена». Це і є ті маленькі перемоги, що дають надію. Часом це — єдине, що їх мотивує. Знайомтеся, головний сержант батареї одного із підрозділів 44 артилерійської бригади на псевдо Зевс. Про це пишуть 20 хвилин.
Досвід — важливий
Зевсу 27 років. Свою першу війну він зустрів у 18, коли підписав контракт зі Збройними Силами у 2014-му році. Служив у розвідці, працював у зоні бойових дій на Донеччині та Луганщині. Через рік звільнився зі служби — тоді ще встиг повернутися до цивільного життя.
Після повномасштабного вторгнення він був у Польщі. Проте думками — тут. Переконав дружину, щоби повернутися, і вже в травні знову став до лав ЗСУ.
На той момент йому було 23 роки. Він щойно одружився, сподівався, що мобілізованих звільнятимуть через рік, як і раніше. Вірив, що швидше піде, то швидше повернеться.
Після мобілізації Зевса направили в артилерійський підрозділ, де він став навідником на гарматі «МСТА-Б». Та щойно вони встигли виїхати на бойове завдання, як його відправили на навчання з нової гармати — «FH-70». Вивчали її упродовж двох тижнів, а після цього одразу потрапили під перші обстріли в районі Гуляйполя.
Досвід, здобутий у 2014–2015 роках, дуже допоміг: Зевс уже знав, як поводитися в небезпечних ситуаціях, як залишатися зосередженим і холоднокровним.
— Важливо не геройствувати, — каже він. — Є такі, що приїжджають і хочуть відразу бути героями. Але саме через таку самовпевненість стаються трагедії. Тут треба бути поміркованим.
У 2022-му, згадує Зевс, було легше. У небі ще не літали ворожі дрони і артилерія працювала в інших умовах. Тепер усе змінилося.
— Вони не стоять на місці і також вчаться воювати: із землі, з неба, з артилерії, з безпілотників, — порівнює. —Але й ми ефективніше працюємо, використовуємо сучасні технології.
Спершу й сам не уявляв, як усе буде. Пройшов навчання, почав бойову роботу — «до бою», «відбій» — чіткий ритм, який допомагав триматися. Відчував, що його робота має вагу, що артилерія — це не лише техніка, а й потужна сила, яка змінює хід бою.
Історія артилериста Зевса. Відкинуло в бліндаж
Воював на Гуляйпільському напрямку, прикривав піхоту на Донеччині під час штурмів. Влітку 2023 року, в самому розпалі бойових дій, під час одного з завдань потрапив під обстріл.
— Ворог почав давати відпір, — розповідає. — Один із снарядів ліг дуже близько, влучив у дерево. Ми були в бліндажі, але осколки посипалися вниз.
Зевс отримав поранення в бік і ногу. Каже, пощастило — зачепило рикошетом. Його навідник постраждав серйозніше — осколок влучив у плече. Від вибухової хвилі контузило усіх.
— У госпіталі був сім днів, — згадує. — Загалом два тижні реабілітації — і повернувся в стрій. Дружині не сказав одразу. Але вона відчула — і я вже розповів. Вона зрозуміла, як і завжди.
Колись, до поранення Зевс думав, як це буде. Мимоволі уявлявляючи той момент, просив Бога, щоб усе минулося малим.
— Коли вибухова хвиля накрила, мене відкинуло просто в бліндаж, і я обійшовся незначним пораненням, — продовжує співрозмовник. — Я був зверху, а мій навідник — у бліндажі, і він отримав більші ушкодження. Хвиля перенесла мене далі — у безпечніше місце, ніби свідомо забрала від епіцентру небезпеки.
Усіх рятує надія — що це все скоро закінчиться. Усі без винятку хочуть повернутися до своїх родин. Хлопці тримаються, і попри тривалі навантаження, усі продовжують виконувати бойові завдання.
Ризикували — недарма
Він знає, що у кожного військового — десятки таких історій. І кожна з них могла б закінчитися інакше.
— «Другий день народження», кажуть, — усміхається Зевс. — Але ніхто їх уже не рахує.
Після поранення він знову опинився на Донеччині, а згодом поїхав на навчання до Польщі — опановувати нову самохідну артилерійську установку «Краб». Періоди навчань, каже, сприймаються як моральний перепочинок: не легше фізично, але голова трохи відпускає.
— Там і пожартувати можна, і посміятися, — додає. — Але той наш гумор — зрозуміє тільки той, хто був там. У цивільному так не скажеш.
Радість перших влучань пам’ятає добре. Тоді працювали на гарматі «FH 70», що була у вжитку не перший рік. Уже не така точна, як нові зразки, та на той час, під обстрілами, вона була ефективною.
— Другий, третій, п’ятий, десятий снаряд — і ціль накрита! — каже. — Чим швидше влучаємо, тим менше шансів, що нас засічуть.
Тоді були щирі, радісні емоції, відчуття виконаного обов’язку. Було чітке розуміння: відпрацювали, ризикували — і недарма. Хоч і знали, що могли виказати позицію, не злякались, бо ціль була знищена. Але згодом усе перетворилося на рутину. Робота стала звичною, без надмірних емоцій, лише зосередженням на ефективності.
— Ми всі були новачками тільки до першого бою, пригадує. — Страх також відчували всі — але велика різниця: той, що вперше, і той, що після бою. Далі думаєш лише про те, щоб бути точнішим, ефективнішим, щоб вразити ціль якнайкраще.
Одна кнопка — і готові до бою
Зі звичайного навідника Зевс виріс до командира гармати, а згодом став головним сержантом батареї. Однак, постійно доводиться навчатися. Після «Краба» їх перевчили ще й на українську САУ «Богдана».
— Ми спершу дивилися на неї з недовірою, — зізнається. — Здавалася великою, важко сховати, не дуже маневровою. А вона показала себе добре — і точна, і мобільна. І головне — наша, а це тішить.
Працювали багато. І результат бачили — точні влучання, знищена бронетехніка, спалені склади.
— Нам дають координати, — пояснює Зевс. — Ми працюємо. Потім чуємо у відповідь: «Ціль уражена» або «Ціль знищена». Це і є ті маленькі перемоги, що дають надію. Бо часом надія це — єдине, що у нас залишається.
«Богдана» — самохідна, сучасна, мобільна. Єдиний «мінус» — велика, за нею «полюють». Але в бойових умовах кожна перевага важлива. А «Богдана» має серйозний плюс: комп’ютерне управління. Одна кнопка — і гармата сама розкладається або складається.
— Все автоматизовано, — розповідає Зевс. — Вона сама на собі возить гарматну частину, сама рухається. Велика, важка, але швидка. Зараз такі потрібні.
Що могло статися — думаєш потім
Артилерія, за словами Зевса, завжди під ризиком. Створює загрозу для ворога, а значить, і сама стає мішенню.
— Навіть коли небо чисте, — каже, — вони можуть засікти напрямок. Ми постійно вираховуємо проміжки між ворожими пострілами, ловимо момент і пересуваємось.
Часом доводиться їхати навіть тоді, коли точно знаєш: у небі над тобою — ворожий безпілотник, але чекати не можна.
— Віримо, що встигнемо, — зізнається Зевс. — А про те, що могло би статися — думаєш уже потім. Найперше — врятувати себе і зберегти техніку. Хоча для мене головне — люди. Метал завжди можна замінити.
Підрозділ відпочиває, поки розвідка шукає ціль. Щойно з’являться координати, працюють по них, а далі швидко ховаються, незалежно від того, день це чи ніч. І так по колу — вичікування, дія, укриття. І незалежно — день це чи ніч. Поспати можна лише поки немає координат.
— Найвідчутніші цілі — це скупчення піхоти у великих кількостях. У такі моменти особливо важливо влучити — чим більше знищуємо, тим більше з’являється внутрішньої мотивації, тим сильніше віра, що швидше виженемо ворога з нашої землі.
На запитання «Що колись розкажете дітям?» Зевс відповів, що дітям цього не потрібно знати.
— Скажу їм, що все було добре, — каже. — Не хочеться й згадувати деяких моментів, а тим більше — переносити їх на майбутнє покоління.
Лише 15 днів
Найцінніше для Зевса — це турбота і підтримка дружини. Коли їде додому, вона запитує, що приготувати, завжди вигадує щось нове. Знає, що його найулюбленіший — салат «Шуба». Любить поратися на кухні, готувати, каже, що його повернення додому — це її найкраще натхнення.
Найприємніші спогади з відпусток для Зевса — це обійми коханої. Мовляв, обіймаєш — і розумієш: ти вдома, в найбезпечнішому і найрадіснішому місці. Але відведено лише 15 днів.
— Хочеться переключитися, вирватися зі всього, забути бодай на трохи — хоч і розумієш, що це не забудеться, — додає із нотками суму. — Справжнє відчуття щему приходить на 13-14 день — саме тоді найважче. Не той настрій, не ті думки, бо вже розумієш: час повертатися. І знову їдеш на бойові з надією, що зможеш чимось допомогти, що недарма туди вертаєшся.
Найважче, за словами артилериста — це невідомість, коли не знаєш, скільки ще триватиме війна.
— Мені здається, якби були чіткі терміни служби, — більшість після ротацій би повернулися у стрій, 60-80 відсотків точно, — розмірковує старший сержант. — Бо одні не можуть знайти себе в тилу, інші — просто хочуть довести справу до кінця, до Перемоги. Але людям потрібен відпочинок, працюють на межі можливостей.
Єдина мотивація — це розуміння, що чим більше ворога знищимо, тим швидше все завершиться. Нарікання, на думку Зевса, нічого не змінять, не допоможуть. А от злість на ворога — вона дає сили, рухає вперед.