У підвалі – сиро та холодно. І майже темно, єдине джерело слабкого світла – мерехтлива гірлянда на батарейках, закріплена на трубах. Зазвичай її діставали на Новий рік, щоб прикрасити ялинку. Але тепер ніхто не має святкового настрою. Головне бажання зараз – вижити.
На картонці прямо на підлозі постелені ковдри. Чоловік Крістіни та двоє синів уже сплять, намагаючись зігрітися. А сама Христина думає перед сном лише про одне – чи прокинуться всі вони завтра? А потім, як страшний будильник, сім’ю буде гул літаків. Після нього починаються авіаобстріли, що знищують Маріуполь. І навіть глибокий підвал трясе від вібрацій.
“Коли вранці починали бомбардувати літаками, менший син закривав вушка, ховався під ковдрою і говорив: Мамочка, коли це закінчиться?”, – Христина витирає сльози.
Наразі жінка з чоловіком та дітьми у відносній безпеці у Києві. Проте 37-річна мати, яка двічі через війну втрачає все майно, розповідає, що темні та голодні дні під землею досі не відпускають їх емоційно.
“Я думаю, що пережите залишиться з нами назавжди. Війна дуже позначилася на дітях – на їхньому здоров’ї, на їхній психіці”
Навіть зараз, коли війна триває вже четвертий місяць, по всій країні надходять повідомлення про бої чи авіаудари. Згідно з даними Управлінням Верховного комісара ООН з прав людини, щодня в Україні гине двоє дітей та четверо отримують поранення. Три мільйони дітей в Україні та понад 2,2 мільйона дітей у країнах, які приймають біженців, зараз потребують гуманітарної допомоги. Майже двоє з трьох дітей були переміщені в результаті бойових дій.
Мамочко, а є ще хлібчик?
“Наше життя розділилося на дві частини. До війни та після неї. 24 лютого для нас – чорний день. У людей зруйновано долі, у дітей відібрали дитинство”, – Крістіна сидить на дивані в орендованій квартирі у Києві, але подумки вона все ще в Маріуполі, де пройшли останні 8 років її життя.
У 2014 році жінка та її чоловік змушені були тікати з Донецька з першим 5-місячним сином Кирилом. Бойові дії у рідному місті змусили молоду родину покинути будинок, роботу та звичне життя, виїхавши лише із 600 грн на руках у Маріуполь. Проте, у приморському промисловому Маріуполі вони знайшли своє щастя, у них з’явився ще один син, домашні тварини та нова квартира.
“Ми так багато працювали, щоб у наших дітей був свій будинок”, – каже Крістіна, додаючи, що цей будинок був розбитий у лютому снарядом.
“Ми були у підвалі, бо наш будинок бомбили, вікна вибили. Я чув звук сильних снарядів, які розбивають дома”, – молодший син Крістіни, Данило морщить маленький лоб, говорячи про війну. Хлопчику лише 4 роки, але він точно знає, що таке війна. “Війна – це вбивства. Коли військові бомбардують нашу домівку. Наш дім тепер чорний”, – емоційно розповідає хлопчик із великими очима, додаючи, що його дитсадок у Маріуполі теж розбомбили.
Після обстрілу будинку сім’я спустилася до підвалу, де провела майже місяць. Без світла, тепла, води та продуктів.
“У підвалі були ще дітки, тільки там мені було погано. Там усе кам’яне, негарне. Ліжко було у нас на підлозі, на камінні. В нас майже не було їжі, нічого. Мама ділила мені маленький шматочок сиру”, – Данило розповідає про своє життя у підвалі, згадуючи, що спочатку батьки гріли йому їжу на свічках.
Були дні, коли Христина та її чоловік не їли зовсім, вони боялися, що мізерних запасів їжі не вистачить на їхніх дітей.
“Діти дуже сумували по хлібу. Жінка в підвалі дала нам шматочок хліба, якому було десь сім днів. Кирюша вкусив цей черствий хліб і сказав: Я так сумував за хлібчиком, а є ще? Але більше не було”, – Христина закриває обличчя руками, щоб сховати сльози.
Сім’я змогла виїхати з Маріуполя зі знайомими, взявши з собою лише кота та собачку. Місця у машині не було навіть для іграшок хлопчиків.
“Я сумую за своїм ведмедем, якого мені подарувала бабуся”, – каже 8-річний Кирило. “А я за самокатом. Він синій зі смужкою і, коли їдеш, він свистить”, – додає молодший Данило.
За рідним Маріуполем у хлопців сумувати не виходить, у їхній пам’яті місто залишилося небезпечними руїнами.
Нове життя під звуки сирен
Христина переживає, що війна залишила на її дітях невидимі емоційні шрами, попри те, що вона намагалася захистити їх: “Коли нас вивозили з Маріуполя знайомі, ми вперше побачили місто. Всі будинки були чорні, на узбіччях лежали тіла вбитих, я відвертала обличчя дітей, не давала їм дивитись”.
Навіть зараз, коли у Києві лунають повітряні тривоги, хлопці дуже лякаються.
“Коли вночі сирени, я не можу спати. Я бачив через вікно, що поряд з нами був вибух і дим. І ми ховалися у ванні. І я переживав”, – розповідає Кирило. А його молодший брат Данило додає, що його навіть нудило від страху, коли він знову почув вибух вже у Києві.
Окрім ментального здоров’я, війна підриває і фізичний стан дітей. Кирило має групу з інвалідності, хлопчик мав проблеми з рухливістю. Після проведеного часу у сховищі ці проблеми посилилися.
У сім’ї, яка втратила свій будинок і всі заощадження, звичайно ж немає коштів на реабілітацію хлопчика. Тому вони оформили заявку на програму грошової допомоги від ЮНІСЕФ“Спільно”для родин із дітьми, які постраждали через війну та потребують фінансової підтримки. Завдяки Європейському Союзу та іншим партнерам життєво необхідне фінансування отримали майже 400 тисяч родин.
“Ми отримали гроші за програмою, і це була неоціненна допомога у нашій ситуації. Ми змогли винаймати житло у Києві, сплативши частину суми. Купили дітям фруктів, речі та книги. І ми плануємо оплатити цими грошима заняття в басейні, необхідні Кирилу для здоров’я. Ми дуже потребували цієї допомоги”.
Програма грошової допомоги «Спільно» від ЮНІСЕФ стала можливою завдяки фінансуванню Європейського Союзу, уряду Італії, Шведської агенції міжнародного розвитку SIDA та Центрального фонду реагування на надзвичайні ситуації CERF.
