Рівнесенькі польські дороги ведуть наш автобус до митниці. Кілька годин між двома країнами – і ми в Україні. Виїзджаємо. Міняємо сімки в телефонах. А у вікна заглядає рідна земля. Я тут росла, жила, працювала, кохала колись давно… Автобус трясе по вибоїнах рідних доріг, при трасах – напіврозвалені зупинки придорожніх сіл з бабусями в білих хустинках… Україна… Про це згадує колишня жителька Чорткова, нині – Тетяна Броніковска , яка нині проживає у Польщі, у своєму блозі на namysto.blogspot.com
Магазинчик на автовокзалі. Невеличка черга чекає, поки продець, обвішана золотом, закінчить розмову з подругою по телефону. Подруга все не хоче прощатись, то дівчина пхає мені в руки пляшку води, дивлячись на мене, як на набридливу муху… Що ж, доведеться перебудувати свій розум на кілька тижнів. Перепрограмувати його з ввічливих польських чиновників і усміхнених продавчинь на українські реалії. А, може, краще не треба? Може, це гріх проти рідної землі – перепрограмовувати себе на хамство, а не світити навколо світлом європейської культури, котра вже встигла закоренитись в розумі?
Рідне місто зустрічає рідними обличчями, знайомими вуличками… Тут, ніби все стоїть на місці. Я десь літаю, розвиваюсь, росту, змінююсь, а отут все залишається таким же. Все, окрім людей, котрі ростуть, старіють, а деякі – відходять…
Фото літо 2017 р.
Паперові справи, котрі чекають на мене цієї відпустки, навіюють страх одразу після першого візиту в РЕС, котрий знаходиться далеко за містом, а доїхати туди можна лише таксі чи автобусом двічі на день. “Начальника нема, і не знати, чи буде”, “А ксерокс в нас не робить”… Ані лавочки в коридорах. Нарешті начальник приходить, він увесь в стилі “Царь есмь”. Перед тим, як підписати заяву – відчитує мене, як школярку. При цьому сидить, а я стою навитяжку…
Два тижні вдома – і мій розум поволі починає адаптуватись: починаю підігрувати поважним чиновницям і велеможним працівницям банку, удавати покірну слугу і купувати шоколадки для секретарок… Стоп, – кажу я собі. Не можна. Не дозволяю. Я не хочу. Не хочу повертатись в таку Україну. Я не хочу мінятись знову в невільницю. Хочу залишитись людиною!
І це допомогає мені побачити і доцінити посмішку на обличчі ввічливої працівниці рагсу, здивуватись привітній жіночці в БТІ, замилуватись милою землячкою-нотаріусом… Пореготатись з подругами. Позгадувати дитинство з мамою. Повернутись на батьківщину так, як мріяла.
Я їду. Прикордонниця по українському боці гаркає в салон: “Шо сидимо? Виходим на контроль!” Та я не ображаюсь. Мені шкода її – уособлення сіро-бурого пострадянського минулого. Нехай собі. А я їду в Польщу. Аби навчитися чогось розумного, доброго, вічного, і принести це додому. Колись, коли приїду знову…
