На дворі санаторію «Високий» на півдні Харківської області, до якого волонтери доставили гуманітарну допомогу ЮНІСЕФ, галасливо грається велика компанія дітей. Усі вони різного віку, на деяких светри не зовсім за розміром, але в цілому це класична картинка дворових дитячих розваг — щось про піратів, біганину та сміх. На фоні чутні вибухи, та це зовсім не лякає малечу. Вони розуміють — ці вибухи далеко, десь аж на тому боці Харкова, це не страшно, це вже дійсно фон для розваг. Адже діти чули вибухи прямо за вікнами.
У родині Волкових дві матері-героїні: це Надія, що має десятьох дітей, та її старша донька Юліана з п’ятьма. Сім’я втринадцятьох, з братами, сестрами, онуками приїхала до «Високого» з села Ковалі Богодухівського району — в 15 кілометрах від кордону з Росією. З 24 лютого до 22 квітня вони залишалися вдома під постійними обстрілами. Зараз діти отримують гуманітарну допомогу, психологічну та освітню підтримку від ЮНІСЕФ.
«Це дерева так посікло, а уявити, якби діти були у дворі»
Вибухи у Ковалях почули на світанку 24 лютого. З того часу тихо у селі не було. Юліана розповідає, що вони довго чекали, сподівалися, що от-от стане спокійніше. Тим часом снаряди прилітали усе ближче і ближче, от вже йі асфальт на вулиці розбито, і дах у сусідів злетів. Потім уламком снаряда поранило козу Юліаниного брата, сина Надії. Для дітей, зрозуміло, це був суцільний стрес. І навіть коли вони звикали до постійних вибухів — дивитися, як малеча збирає уламки біля собаки у дворі ставало страшніше і страшніше. Аж поки вранці 20 квітня вибух не пролунав одразу за вікнами, у городі сім’ї. Стіни затряслися, вікна задзвеніли, діти підскочили з ліжок. Уламками посікло усі дерева поруч. Юліана згадує: «Дивилася я на ті дерева і жахалася — це уявити, якби діти у цей час опинилися б на вулиці, що б з ними було». Вдень над подвір’ям літав безпілотник, тож наступну добу сім’я провела у підвалі, хоч там тісно, вогко та ще тривожніше, особливо для дітей. Тоді й вирішили — потрібно виїжджати.
«Чого відмовлятись від допомоги»
На початку квітня Юліана з невісткою пішли пішки за гуманітарною допомогою до сусіднього села. Був дощ. Дорогою їм зустрілась волонтерська машина, з неї виглянув чоловік у камуфляжі та запропонував жінкам підвезти їх. Але ті відмовили, бо військовий вигляд чоловіка налякав — хто його знає. На зворотному шляху знов зустріли тих волонтерів, вони подивилися, що жінки несли додому дитячі підгузки та трохи їжі, всміхнулися: «Та ми б вам могли також тих підгузків дати, і йти під дощем не довелось би, чого відмовлятись від допомоги». Юліана все ж записала телефон Василя, харківського волонтера, він ще кілька разів привозив їм гуманітарну допомогу. І коли стало зовсім небезпечно — Волкови подзвонили йому та попросили вивезти кудись. Вже 22 квітня всі, хто вирішив не лишатися, завантажилися у бусик та рушили по обстрілюваній дорозі у безпеку. У відносну безпеку.
«Донька встигає хіба що «алло» у слухавку сказати»
У Ковалях досі лишається один з синів Надії, в нього окремий дім. Розповідає, що буває по кілька днів відносного затишшя, але спокійніше не стає. А от Юліанина 26-річна донька Анна з 7-річним сином Єгором зараз під окупацією у селі Макарівка. За тиждень до війни жінка завезла до Ковалів свою доньку, а вже 24 лютого вони з сином та подругою вирушили з Харкова додому — але не встигли дістатися родини, бо зупинилися у подруги в селі та потрапили у окупацію. На зв’язок виходять добре якщо раз на кілька днів, сидять у підвалі цілими днями, а більше рідним нічого і невідомо.
Вибухи тепер далеко
Зараз велика родина живе у санаторії «Високий», що раніше спеціалізувався на оздоровленні вагітних, а тепер приймає переселенців з усієї області. Коли вони сюди приїхали, тут не було ні води, ні тепла. Але за підтримки ЮНІСЕФ та волонтерських організацій-виконавців швидко забезпечили умови необхідного рівня.
Діти грають, навчаються, їхня компанія тут найпопулярніша на всю будівлю. Гуляють у речах не завжди за розміром, але спокійні та по-дитячому веселі, бо вибухи зараз не за вікном, а десь далеко.
ЮНІСЕФ пропонує не тільки речі, продукти та ліки, але й надає необхідну дітям психологічну підтримку й освіту. Юліана розповідає, що дітям вдалося відійти від стресу, і зараз вони живуть повноцінним дитячим життям.
