Моє життя в п’ятьох фотографіях.
Я думала, що гірше твоєї смерті вже нічого не може бути. Я думала, що гірше, ніж в квітні, вже не буде. Але я навіть уявити не могла, що найгірше – це пережити твою смерть; пережити смерть майже всіх твоїх друзів; пережити ці всі катування живих людей, чоловіків, жінок, старих людей і маленьких дітей; пережити масову страту тих, хто разом з тобою мене захищав; пережити кожну новину про смерті в результаті вибухів; пережити кожну новину про 200-го воїна – і жити тепер з цим…
Я тепер знаю, як це, коли помирає душа. Це коли ти ззовні живеш, робиш все як завжди, але всередині ти мертва. От просто мертва.
Сьогодні дочка загиблого героя азовця сказала мені, що скоро приїде її рідний дядько, і вони будуть дурачитися і бавитися. Її дядько – це рідний брат тата.
А він не приїде. Бо він вчора згорів в Оленівці. Дівчинка про це не знає, бо вона ще не оговталася від втрати тата.
І я сиджу поряд з її мамою, і в нас “німа сцена”. Як жити далі?.. це не просто пафосне запитання, це дійсно моє запитання, як мені тепер жити далі???…
Я сьогодні бачила фотографію відрубаних рук і голови українського військового, які насадили на якісь кілки чи паркан. Ще бачила відео з чітким підписом “катування і звірства над нашим полоненим”, де в живу людину встромили патика в спину, він, бідний, повзе, а вони знущаються, щось там говорять.
Їх катували весь цей час. Їх продовжують катувати. Поки я їм, сплю, гуляю з дитиною, йду до магазину – їм відрізають статеві органи, відрубають руки і голови, встромляють патики в спини і знущаються над живими людьми.
Як з цим жити?…
Вони відрізають їм все, не тільки яйця. А повністю все. “Щоб не плодилися” підписують так відео.
Як з цим жити?…
Не дивитися? – легше всього забути, не дивитися, не чути і не знати. Тільки це не мій метод.
Я не можу їх врятувати. Я нічого не змогла зробити. Я не знаю, кому писати, яким макронам з байденами, щоб їх врятували. Мене не читають найвпливовіші люди. Але це вже не важливо…
Їх же можна було врятувати. Але ж дипломатія… Світова дипломатія…
Будь ласка, прошу, поясніть мені хтось, хто точно на цьому знається, хтось з відповідною бездоганною освітою: чому Гаазький Суд досі не розпочав над країною-катом судове розслідування? Чому ми досі збираємо докази, а не подаємо на них до суду??? Я не розумію, поясніть, будь ласка!!!
На це мала би бути якась вагома, людяна, причина, бо дипломатичні причини не можуть виправдати цих всіх катувань, знущань, гвалтувань, вбивств.
Ці всі люди, наші військові, вони не загинули – вони вбиті!!! Це різні речі.
Єдина причина, по якій я ще живу на білому світі – мій син. Я не хочу, щоб його виховували чужі люди. Його так ніхто не буде любити, як я. Більше причин немає. Я вже не чекаю тіла, могили, документів, я нічого не хочу. Я би хотіла заснути і більше ніколи не прокидатися, якби не було дитини. Бо я не знаю, як з цим жити. Я просто не розумію, як тепер жити.
Прокоментуйте