Книгу “Російсько-українська війна (2014–2017 роки)” презентуватиме професор, доктор політичних наук, професор кафедри документознавства, інформаційної діяльності та українознавства Тернопільського національного економічного університету, заслужений працівник освіти України Микола Васильович Лазарович. Він перебував у Збройних силах України, де як командир взводу 14-ї окремої механізованої бригади.
– Миколо Васильовичу, Ваша книга «Російсько-українська війна (2014–2017 роки): короткий нарис», яка минулоріч побачила світ в Івано-Франківському видавництві «Лілея-НВ» і вже була представлена у різних куточках держави, стала популярною серед читачів, які душею і серцем вболівають за долю України. Зрозуміло, уже сама назва говорить, про що книга, і все ж, будь ласка, розкажіть, як мовиться, вустами самого автора, про що конкретно йдеться у Вашій книзі?
– У моїй новій книзі викладено короткий огляд російсько-української війни, яка з 2014 року триває в Україні; визначено її головні причини й передумови, ідеологічні засади та хід бойових дій. Тут прослідковано основні етапи насильницької анексії Криму Росією, окупації нею окремих районів Донецької й Луганської областей, масового вторгнення реґулярних військ РФ в Україну. Проаналізовано сутність гібридної війни Росії проти Української держави, типи й способи її здійснення.
– І все ж, значну увагу у книзі приділено…
– Процесам відродження українського війська, його перемогам та поразкам, ролі волонтерського руху в зміцненні обороноздатності нашої країни. Також узагальнено особливості й тенденції реакції міжнародної спільноти на порушення територіальної цілісності та суверенітету України, зʼясовано характер політики санкцій щодо РФ, встановлено попередні наслідки та уроки російсько-української війни.
– Як гадаєте, що передувало російській аґресії стосовно України?
– Російська аґресія стосовно України стала можливою не лише через створення в РФ де-факто нацистського режиму на чолі з В. Путіним, а й через повальну підтримку його дій переважною більшістю громадян Росії.
– Миколо Васильовичу, історична книга потребує цифр, дат, хронології…
– У книзі є розділ «Хронологія російсько-української війни (2014–2017 рр.)», де вміщено детальний перелік основних подій окресленого періоду. Також у додатках я подав понад десяток інтервʼю журналістам друкованих та електронних видань про мою участь у російсько-українській війні.
– Світлини – очі видання, мовчазні свідки минувшини…
– Так, книга містить значну кількість світлин, які додатково ілюструють, зокрема, жахіття російсько-української війни…
– Миколо Васильовичу, розкажіть, будь ласка, як Ви потрапили на війну і який позивний отримали?
– «Професор» (усміхається – прим.автора). Я не перший у нашій родині воював за незалежність України. Рідний брат мого батька воював в Українській Повстанській Армії під псевдом «Недоля». Я хотів продовжити його справу, мріяв про це, бо він для мене – ідеал. На війну я дуже важко йшов, можна сказати, що прорвався. З першого разу не вдалося, але за п’ятим таки впросив, щоб мене взяли у Збройні сили. І тепер тішуся, що мені вдалося зв’язати й оті визвольні змагання, які я досліджував, і свої родинні.
– Що для Вас означає слово «війна» і кому варто йти на війну?
– Війна – це завжди біда, чорна діра, яка засмоктує, а теперішня, так звана гібридна, – ще й неймовірно цинічна. Саме слово “війна” охоплює все: від риття окопів до втрати побратимів. Із часом до всього звикається… Особливо, коли віриш у перемогу, яка неодмінно буде за нами! Особисто я не маю щодо цього ані найменшого сумніву. Переконаний: кожна краплинка крові, як від Майдану до сьогодні, так і від попередніх поколінь, пролита на захист незалежності, державності, свободи нашого народу, є тим оберегом, який тримає Україну. Бо не може та кров пролитися просто так. Тим, хто сумнівається, не потрібно навіть воювати – нехай хоча б підуть і поживуть із тиждень у наметі, особливо коли мороз був до 27 градусів. За рік я спав у приміщенні тільки два тижні – на останньому місці дислокації. Коли стикаюся з таким нерозумінням: що там робити й нащо там стояти, думаю – добре, що хлопці того не чують. Якби їх там не було, невідомо, чи гуляли б тут на вулицях жінки з діточками? Чи мали б змогу демонструвати свій декоративний патріотизм ті, що ухилилися від мобілізації? Чи були б ті салюти (та й чи потрібні вони взагалі)? Але не всі, на жаль, це усвідомлюють.
Воювати, на мою думку, мають ті, хто хоча б поверхово ознайомлений з армією та її порядками. Тим юнакам, що не служили в Збройних силах України, на війні нічого робити. Але, на жаль, ситуація не завжди складається так, як хочеться.
– Миколо Васильовичу, Ви – автор більш ніж 230-ти наукових і навчально-методичних праць, зокрема понад 20 монографій, низки підручників і посібників з історії України, економічної історії, політичного менеджменту… Скажіть, будь ласка, що особисто для Вас значить вихід у світ книги «Російсько-українська війна (2014-2017 роки): короткий нарис»?
– Я спокійно ставлюся до появи своїх наукових праць і розглядаю їх лише як певний внесок у дослідження відповідної проблеми. Щодо книги про російсько-українську війну, то її формат також зумовлений прагненням вплинути не лише на розум, а й на почуття. Проведені історичні аналогії покликані стимулювати в читачів бажання задуматися над непростою історією нашої Батьківщини, відчути себе частинкою цієї історії…
– Короткий нарис, можливо, прогнозує до ширшого висвітлення російсько-української війни, яка розпочалася у 2014 році… Маємо 2018 рік, але війна триває…
– Так, на жаль, війна триває. В моєму компʼютері є тека, яка зараз називається «Російсько-українська війна 2014–2018 років». Уже четвертий рік поспіль у перші дні Нового року я змінюю її верхню межу. Дуже хочу, щоб 2018-й став останнім роком, коли я змінював назву цієї теки.
Щодо ширшого висвітлення російсько-української війни? Думаю, що швидше за все ширшим буде історичний контекст, до якого звернуся, щоб ми всі нарешті зрозуміли: проблема не в Путіні й навіть не в Кремлі – проблема в російському народові…
– Миколо Васильовичу, що для Вас є Україна і хто, на Вашу думку, має право називатися українцем?
– Україна для мене – це моя родина, батьки, котрі мене народили, дружина, яка зустрічала мене з війни з букетом синьо-жовтих квітів, син, котрий продовжить мій рід; це українські вояки, які захищають державу від захланного російського аґресора; це всі ті, що люблять Україну і щось для неї роблять.
Справжнім українцем вважаю того, хто більше любить Україну в собі, ніж себе в Україні.
– Дякую за розмову, пане професоре, хай 2018 таки стане останнім роком російсько-української війни, а в нашій країні нехай більшає свідомих українців, які більше любитимуть в собі Україну.
Ось такий він – 55-річний професор Микола Лазарович: вояк-доброволець російсько-української війни, командир взводу 14-ї ОМБр Збройних сил України, який пішов захищати Батьківщину від російських загарбників; відмовився від дострокової демобілізації, яка, зокрема, передбачала звільнення викладачів вишів від призову на військову службу; активний учасник Майданів, «Людина року-2015», лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії ім. братів Богдана і Левка Лепких (2011 р.), обласної премії в номінації «Краєзнавство» (2014 р.), премії ім. Степана Федака (2016), нагороджений Почесною грамотою МОН України (2009 р.) та відзнакою «Учасник АТО» (2016 р.).
Розпитувала Марія Баліцька, головний редактор газети ТНЕУ «Університетська думка»